Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вечеря скінчилася; запрошені повставали з місць, щоб піти пити каву до прийомної зали з портретом Короля. Ті, які сиділи за столом біля Понсе, були веселі та налаштовані розповідати розхожі анекдоти. Ті, що сиділи за першим столом, мали похмурі та обурені обличчя. Вони без кінця тихо обмінювалися недобрими зауваженнями стосовно поведінки повноважного посла імператора Абіссінії. Він не лише неохайно їв руками, а ще й не припиняв задавати найдивовижніші питання щодо ціни на курятину, способу її приготування, кількості масла, що його кладуть до соусів, при чому можна було подумати, що то говорить кухар. Розігрітий вином, він навіть припустив легковажність скористатися сукнею своєї сусідки, щоб витерти об неї свої пальці. Ці недоладності, нарешті, довелося припинити, коли, проковтнувши морозиво, посол спробував закарбувати крижаний цілунок на шиї дружини найзаможнішого банкіра колонії. Це мало б погані наслідки, коли б месьє де Майє, з яким кожний порівнював свої дії, нібито він був — і він їм був-таки насправді — еталоном гарного смаку, не запросив усіх вийти в іншу залу, вдавши, що не має, чим дихати.
Поки лунали анекдоти, і свідки прикрих сцен обмінювали сумні розповіді про них на пікантні історії першого столу, Алікс пішла до матері та сповістила її, що в неї почалася жахлива мігрень. Мадам де Майє знала, яких зусиль коштувало доньці витримати цю вечерю, бути присутньою на якій та спочатку твердо відмовлялася. Вона поцілувала її в лоб та побажала на добраніч. Жану-Батісту вирватися виявилося складніше. Його переслідували двадцятеро пань. Він пообіцяв дев’ятнадцяти з них прийти на вечерю, що водночас і привело їх у захват, і трохи зменшило їхню наполегливість. Бо двадцята знайшла оригінальнішим ні про що його не просити, чому негайно позаздрили інші.
Жан-Батіст підійшов попрощатися з консулом, котрий похвалив його за геройство, яке одразу ж почали засвідчувати його сусіди по столу. Лікар попросив дозволу забрати Мюрада під приводом звички останнього рано лягати спати. Консул охоче погодився позбутися цього постійного джерела скандалу. Він не надто наполегливо запропонував свою карету: вірменин, який напівлежав у кріслі один у салоні, в туніці, вкритій плямами, та ще й з руками, брудними від усього, що він ними хапав, явно міг завдати неабиякої шкоди блакитним шовковим подушкам карети. Понсе сказав, що для них буде здоровіше повернутися пішки, і взяв на буксир посла, який прощався з усіма невиразним буркотінням. Унизу ганку до них приєдналися троє абіссінців, яких нагодували в кухні.
— Два смолоскипи для месьє посла! — гукнув месьє де Майє.
Але Жан-Батіст зупинив його:
— Не варто надто освітлювати сцену, — сказав він.
Консул погодився та дозволив їм, немов маленькому переможеному племені, зникнути в темряві.
Опинившись на вулиці, вони пройшли дві сотні метрів, потім Понсе передоручив руку Мюрада найміцнішому з абіссінців, який розмовляв арабською, наказавши йому відвести посла до венеціанців. Жан-Батіст же повернув ліворуч, обігнув територію консульства та пройшов провулком між двох глухих мурів. Один з них обгороджував задній двір місії та мав єдині ворота, через які завозили провізію до кухонь. Там його чекала Франсуаза.
Розділ 8
Понсе піднявся за Франсуазою вузькими службовими сходами, де пахло цвіллю; потім опинився сам у темному гардеробі та, нарешті, в кімнаті, де вікна були широко відчинені в повну зірок ніч. Легкий північний вітерець наганяв на місто болотяний запах гирла. Були чутні з першого поверху голоси гостей, яких ще залишалося багато, і які гучно сміялися. Недогарок свічки на нічному столику відкидав на Алікс, яка стояла в чеканні, жовтуватий відсвіт. Жан-Батіст тихо підійшов та обійняв її. Вона не перевдягалася. Жан-Батіст відчував пальцями й губами форму її зачіски, прикраси, тканину, обличчя, яким пам’ять повертала колір, гармонію та блиск, котрі вони мали під великими люстрами салону. Отже, закохані були насправді разом і нарешті пізнавали величезне задоволення отримувати те, чого бажаєш, саме тієї миті, коли виникло бажання. Надто багато перешкод роз’єднувало їх до тих пір, щоб вони чинили будь-який опір цій насолоді. Вони й забувалися в довгих поцілунках, а знизу, немов із темряви театрального залу, здіймалися оплески, схожі на ті, що вітають у фіналі опери прекрасну пару, яка з’єднується шлюбом.
Поруч з ними було ліжко; для близькості нічого не бракувало. Але гадати, що вони могли погодитися на цьому щаблі свого кохання віддатися суцільній жазі, яку мали один до одного, значило б не розуміти їх. Навіть якщо їхні рухи вже були повні певності, самі вони поки що чемно плекали надію отримати коли-небудь право на кохання, і, щоб дати остаточну волю своїм пориванням, чекали на мить.
— Коханий мій, — шепотіла Алікс, не припиняючи осипати цілунками обличчя Жана-Батіста. — Яка я щаслива. Я люблю тебе, і хотіла б, щоб ця мить ніколи не скінчилася.
Вона раптом здригнулася й відсторонилася від Жана-Батіста — можливо, охопивши розумом таку неможливу тривалість. Зупинила на ньому погляд своїх блискучих від сліз очей і спитала сумним голосом:
— Скажи мені, коли ти їдеш до Версалю? І головне — коли ти повернешся за мною?
— Нажаль! — сказав Жан-Батіст, трохи відвернувши голову.
— Що таке?
— Усе досить складно. Твій батько не погоджується на подорож до Франції під приводом того, що проти неї заперечують турки. Та й ми не дуже добре виглядаємо — ти ж бачила Мюрада…
— Ти хочеш сказати… що все пропало?
— Ні, — скрикнув Жан-Батіст, стискаючи її руки. — Просто це буде складніше та довше, ніж я сподівався спочатку.
Жан-Батіст не хотів остаточно визнавати, що справу було програно. Він дійсно вже не знав, на що тут можна ще сподіватися, але тієї миті, перед Алікс, сама думка здатися була для нього ще жахливішою та неймовірнішою, ніж сама поразка.
З ганку чулися геть близькі голоси запрошених, які почали всі разом виходити з консульства, і гамірно й нескінченно прощалися та дякували.
— Послухай, — сказала Алікс. — Ми маємо обмаль часу. Щойно під’їде за гостями остання карета, ти маєш піти.
З цими словами вона ще раз поцілувала його, а потім заговорила знов:
— Треба тобі сказати, що чекати вже не можна…
— Що ти маєш на увазі?
— Мій батько… Ах! Я не хотіла тобі казати, немає рації все ускладнювати…
— Кажи, прошу тебе.
— Мій батько вже три дні без кінця згадує про прибуття незабаром одного чоловіка, якого відрядили до нього з Франції. Це дипломат, який має посісти консульську посаду в Розеті, або в Дам’єті, я не знаю.
— То що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.
