Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

— Авжеж, — відповів він. — Принаймні я так думаю.

— Це щось нагадує мені, — мовив чоловік і пішов через кімнату до підставки для грамофонних платівок, переглянув їх, витяг одну, другу, третю.

Це якраз те, від чого його застерігали й чого він не повинен допускати.

— Пробачте, — проказав він, — місіс Меррінґтон наполегливо просила мене…

Чоловік випростався на весь зріст і глянув на нього:

— Що саме наполегливо просила вас Діана?

— Не дозволяти нічого виносити з квартири.

— Дурниці. Це мої платівки, вона не користується ними. — Він незворушно почав передивлятися далі, вибрав ще кілька платівок. — Якщо ви мені не вірите, подзвоніть їй.

Дівчинка зайшла до кімнати, гупаючи важкими черевичками.

— Уже готова їхати, так, дорогенька? — запитав чоловік. — До побачення. Сподіваюся, все йде гаразд. До побачення, Теодоро. Не переживай, до купання повернемось.

І, взявши доньку та платівки, пішов.

16

Прийшов лист від матері. Брат купив машину, пише вона, «MG» після аварії. Замість учитися, брат тепер витрачає увесь час на ремонт автомобіля, намагаючись зробити так, щоб він їздив. Та ще й завів нових друзів, яких не представив їй. Один з них схожий на китайця. Вони всі сидять у гаражі й курять, мати підозрює, що ті друзі носять і алкоголь. Вона занепокоєна. Його брат почав котитися вниз, як їй урятувати його?

Ну, а Джон заінтригований. Що ж, брат нарешті почав вивільнятися з материнських обіймів! Але який дивний шлях він обрав: автомобільну механіку! Невже брат справді вміє лагодити автомобілі? Де він навчився? Джон завжди думав, що з них двох він уміє краще працювати руками, більше благословенний чуттям до механіки. А що як він увесь час помилявся? Які ще сюрпризи має в запасі його брат?

У листі є й інші новини. Його двоюрідна сестра Ільзе з подругою невдовзі приїдуть до Англії по дорозі до Швейцарії, де візьмуть участь у туристичному поході. Чи покаже він їм Лондон? Мати дала адресу недорогого готелю в Ерлз-Корт, де зупиняться дівчата.

Джон здивований: після всього, що він казав матері, вона ще може думати, ніби він хоче спілкуватися з південноафриканцями, надто з батьковою родиною. Він не бачив Ільзе, відколи вони були дітьми. Що спільного він може мати з нею — дівчиною, що ходила до школи казна в якій глушині й не може придумати кращого способу скористатися вакаціями в Європі, — які, безперечно, оплачують її батько-мати, — як ходити пішки по gemütliche[40] Швейцарії, країні, що за всю свою історію не породила жодного видатного митця?

Але тепер, коли ім’я Ільзе вже згадали, він не може викинути її з голови. Він пам’ятає її як струнку швидконогу дівчинку з довгими білявими заплетеними косами. Тепер їй, мабуть, років принаймні вісімнадцять. Яка вона тепер? А що, як завдяки життю на свіжому повітрі вона стала, хоч на який короткий час, красунею? Адже він не раз спостерігав цей феномен серед фермерських дітей: весну фізичної досконалості до того, як вони почнуть грубішати і гладшати, ставати копіями своїх батьків. Чи справді він повинен нехтувати шанс походити по вулицях Лондона з високою арійською мисливицею під боком?

У своїх фантазіях Джон відчуває еротичний свербіж. Що є такого в його двоюрідних сестрах, навіть на саму думку про них, що розпалює в ньому таке жадання? Може, просто тому, що вони заборонені? Може, саме так і діє табу: створює бажання, забороняючи його? Чи, може, його бажання має менш абстрактне походження: спогади про вовтузню, дівчина проти хлопця, тіло до тіла, спогади, збережені з дитинства й виявлені тепер у пориві сексуального пожадання? Мабуть, таки це, та ще й обіцянка легкості, невимушеності: зустрінуться двоє людей зі спільною історією, країною, родиною, кровним зв’язком ще до першого вимовленого слова. Не треба ніяких вступів, ніяких намацувань.

Джон лишив листа в готелі в Ерлз-Корті, який назвала мати. Через кілька днів йому подзвонили, але не Ільзе, а її подруга, компаньйонка, що незграбно розмовляла англійською мовою, плутаючи однину з множиною. В неї погані новини: Ільзе захворіла на грип, що перейшов у пневмонію. Вона в лікарні в Бейсвотері. Туристичні плани мають зачекати, поки їй стане краще.

Джон відвідує Ільзе в лікарні. Всі його сподівання стерті. Вона не красуня, навіть не висока, звичайнісінька кругловида дівчина з мишачими косами й сапає, як говорить. Він вітає її, не цілуючи, бо боїться інфекції.

Подруга теж у кімнаті. Її звати Маріанна, вона невисока й пухкенька, вбрана у вельветові штани та черевики й аж пашить здоров’ям. Якийсь час вони всі розмовляють англійською, потім Джон полагіднішав і перейшов на мову родини — африкаанс. Хоча минуло вже кілька років, відколи він востаннє розмовляв африкаансом, він почувся розслабленим, немов заліз у гарячу ванну.

Джон сподівався, що зможе похвалитися своїм знанням Лондона, але Лондон, який хочуть бачити Ільзе і Маріанна, — не той, який знає він. Джон нічого не може сказати їм про музей мадам Тюссо, Тауер, собор Св. Павла, бо не був у жодному з цих місць. Він і гадки не має, як добиратися до Стратфорда-на-Ейвоні. Він може лише розповісти, в яких кінотеатрах ідуть іноземні фільми, які книгарні найкращі з яких тем, але це не цікавить їх.

Ільзе приймає антибіотики, мине кілька днів, перш ніж вона одужає. Маріанна тим часом вільна. Джон пропонує їй прогулянку вздовж набережної Темзи. В туристичних черевиках, із простою, практичною зачіскою Маріанна з Фіксбурґа трохи недоречна серед модних лондонських дівчат, але, здається, не переймається цим. Не переймається й тим, якщо люди чують, що вона розмовляє африкаансом. А Джон волів би, щоб вона трохи стишила тон. Розмови африкаансом у цій країні, хоче сказати він їй, однаково, що розмови нацистською мовою, якби така існувала.

Він помилився щодо віку дівчат. Вони взагалі не діти: Ільзе двадцять років, а Маріанні двадцять один. Вони вчаться на останньому курсі університету Вільної Оранжевої Республіки, обидві вивчають соціальну роботу. Він не висловлює своєї думки вголос, але вважає, що соціальна робота — допомога старим жінкам робити закупи — не предмет, який слід вивчати у справжньому університеті.

Маріанна ніколи не чула про комп’ютерне програмування і не цікавиться ним. Але запитує, коли він повернеться, як вона каже, додому, tuis.

Не знаю, відповідає він. Можливо, ніколи. Її що, не тривожить напрям, у якому розвивається Південна Африка?

Маріанна мотнула головою. Південна Африка не така вже погана, як її зображують в англійських газетах, каже вона. Негри і білі добре б уживались, якби ніхто не втручався. Хай там як, політика не цікавить