Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А тепер зненацька якогось незнайомця, наполовину молодшого за той африканський скарб, приставили дбати про належну їй царину. Своєю поведінкою і мовчанням Теодора дає зрозуміти Джонові, що невдоволена його присутністю.
Він не звинувачує її. Питання полягає лише в тому, чи не криється за її невдоволенням чогось більшого за уражену гордість. Вона, певне, знає, що він не англієць. Може, вона невдоволена ним як південноафриканцем, білим, африканером? Вона повинна знати, які ті африканери. Адже африканери — череваті, червононосі чоловіки в шортах та капелюхах і оцупкуваті жінки в безформних сукнях — є в усій Африці: в Родезії, Анголі, Кенії і, безперечно, в Малаві. Чи можна зробити що-небудь, щоб дати їй зрозуміти, що він не один з них, що він покинув Південну Африку, вирішив навіки лишити Південну Африку в минулому? «Африка належить вам, тож вам і робити з нею все, що хочете», — якби він сказав їй оці слова, без ніякої причини, просто за кухонним столом, чи змінила вона б свою думку про нього?
Африка ваша. Те, що видавалося цілком природним, коли він ще називав той континент своїм домом, із європейської перспективи видавалося дедалі абсурднішим: жменька голландців висадилася на берег на пляжі у Вудстоку й заявила про свою власність на іноземну територію, якої раніше вони ніколи не бачили; їхні нащадки нині вважають цю територію за свою за правом народження. Подвійна абсурдність з огляду на те, що перші колоністи не зрозуміли даних їм наказів або вирішили не розуміти їх. Їм звеліли скопати город і вирощувати шпинат та цибулю для Ост-Індійського флоту. Два акри, три акри, щонайбільше п’ять акрів — ось усе, що було потрібне. Ніхто й на думці не мав, що вони повинні вкрасти найкращу частину Африки. Якби колоністи лише виконували накази, його б тут не було, так само, як і Теодори. Теодора щасливо товкла б просо під малавськими небесами, а ким був би він?.. Сидів би за столом у кабінеті в дощовому Роттердамі й додавав би цифри в журналі.
Теодора — гладка жінка, гладка в кожній деталі — від пухких щік до роздутих кісточок на ногах. Ходячи, вона хитається з боку в бік, сапаючи від напруги. Вдома ходить у капцях, а коли вранці веде дитину до садка, запихає ноги в тенісні туфлі, вдягає довгий чорний плащ і плетений капелюшок. Вона працює шість днів на тиждень. По неділях ходить до церкви, а загалом відпочиває вдома. Ніколи не підступає до телефону, здається, не має ніякого кола приятелів. Що вона робить, коли сидить сама вдома, Джон не здогадується. Він не наважується зайти до її кімнати або до дитячої навіть тоді, коли їх немає вдома, і сподівається, що вони в обмін за це не заглядатимуть до його кімнати.
Серед Меррінґтонових книжок є видання ін-фоліо порнографічних малюнків з імперського Китаю. Чоловіки в капелюхах дивної форми розсувають свій одяг і спрямовують украй роздуті пеніси до геніталій крихітних жінок, що послужливо розводять і піднімають ноги. Жінки бліді і м’які, наче личинки бджіл; їхні крихітні ноги, здається, просто приклеєні до животів. Цікаво, чи китайські жінки й досі такі, дивується він, коли їх роздягти, а чи нова освіта і праця на ланах надали їм належних тіл і належних ніг? Які є шанси, що він коли-небудь з’ясує це?
Оскільки Джон отримав безкоштовне житло, прибравши подобу надійного фахівця, йому й далі треба вдавати, ніби він має роботу. Він прокидається рано, набагато раніше, ніж звик, щоб поснідати до того, як заворушаться Теодора і Фіона. Потім замикається у своїй кімнаті. Коли Теодора повертається, відвівши дитину до садка, він покидає квартиру, начебто йдучи на роботу. Спершу він навіть одягав чорний костюм, але невдовзі відмовився від цієї частини ошуканства. Додому повертається о п’ятій годині, інколи о четвертій.
Добре, що тепер літо, тож він не обмежений Британським музеєм, книгарнями і кінотеатрами, а може гуляти в публічних парках. Тепер у нього більш-менш такий самий спосіб життя, як у батька під час довгих періодів, коли той не мав роботи й тинявся по місту в офіційному костюмі або сидів у барах, чекаючи пристойної години, коли можна повернутися додому. Невже він зрештою перетвориться в сина свого батька? Як глибоко закладена вона в ньому — оця схильність до безвідповідальності? Невже й він стане пияком? Чи справді потрібно мати якийсь певний темперамент, щоб стати пияком?
Улюбленим батьковим напоєм був бренді. Колись Джон скуштував бренді, але нічого не може пригадати, крім неприємного металевого остаточного присмаку. В Англії люди п’ють пиво, але йому нестерпний його кислий смак. Якщо він не любить алкоголю, то чи прищеплений він, чи не загрожує йому небезпека стати пияком? Чи, може, є й інші, досі нерозгадані способи, якими батько виявиться в його житті?
Колишній чоловік з’явитися не забарився. Недільний ранок, Джон дрімав у великому, затишному ліжку, як раптом подзвонили в двері, заскреготів ключ. Проклинаючи себе, він вискочив із ліжка. «Агов, Фіоно, Теодоро!» — пролунав голос. Почулося, як шарудять капці, біжать малі ноженята. Потім без ніякого стуку двері його кімнати розчахнулися, і вони спостерігали його — чоловік із дитиною на руках. Джон насилу встиг одягти штани.
— Привіт! — проказав чоловік. — А що тут у нас?
Це була одна з фраз, що їх уживають англійці, як-от у випадку, коли англійський полісмен піймає когось на місці злочину. Фіона, що могла б пояснити, «що тут у нас», вирішила мовчати. Натомість, умостившись у батька на руках, дивилася на Джона з неприхованою холодністю. Батькова донька: ті самі холодні очі, те саме чоло.
— Я доглядаю квартиру під час відсутності місіс Меррінґтон, — відповів Джон.
— Отак, — проказав чоловік. — Південноафриканець. Я й забув. Дозвольте представитись: Ричард Меррінґтон. Я був колись господарем цієї квартири. Як вам тут? Ви добре розмістилися?
— Так, чудово.
— Гаразд.
Теодора принесла дівчинці плащ і черевички. Чоловік поставив дитину на підлогу.
— І зроби пі-пі, — сказав він їй, — поки ми не сіли в машину.
Теодора й дитина вийшли. Вони лишилися вдвох, Джон і вродливий ошатний чоловік, у чиєму ліжку він спав.
— І як довго ви плануєте бути тут? — запитав чоловік.
— Лише до кінця місяця.
— Ні, я маю на увазі, як довго в нашій країні?
— Ох, скільки завгодно. Я покинув Південну Африку.
— Ситуація там погана, еге ж?
— Так.
— Навіть для білих?
Як слід відповідати на таке запитання? «Країну покидають, щоб не померти від ганьби? Покидають, щоб уникнути неминучих збурень?» Чому гучні фрази звучать у цій
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее», після закриття браузера.