Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

28

Спіріт Лейк, 14 червня 1916 року

З похмурого неба знову лив дощ. Сержант Лєпін і Розен вийшли з кладовища Спіріт Лейку, де вони були на похованні Віталія Ловенця. Зворушливим жестом Жозеф Лявальєр поклав у труну до дитини фотографію його батьків і перехрестив йому чоло.

— Сумно за хлопчика, який приїхав на чужину, щоб померти, — зауважив Лєпін. — Сміливий маленький солдат, якого зачинили в таборі, відібрали свободу, а потім і сестру в останні миті його життя! Ті трагічні події, які йому довелося тут пережити, задушили його.

— Людська істота егоїстична, — луною відгукнулася Розен, — завжди незадоволена, завжди прагне завоювати нові території. Але важко сприймають, що хтось може бути інакшим.

Уперше, відтоді як три тижні тому Розен повернулася, молоді люди були наодинці.

— На противагу ж є любов, — вів далі Етьєн ствердно, повертаючись до своєї супутниці. — Я не розумію, чому ти мене кинула минулої осені, і слова не сказала.

Явно почуваючись ніяково його кохана мовчала.

— Мені треба знати, — благально мовив. — Я думав, ти мене кохала. Пригадуєш, останній раз, коли ми бачились в кінці літа, ми ходили по ділянці землі, яку я купив поряд із ділянкою свого брата. Ми мріяли про майбутнє. Ти видавалася такою щасливою! Казала, що кинеш своє плем’я й поселишся зі мною, бачила, як наші діти бігають по полю, вільні й щасливі. Чому оце все для тебе більше нічого не значить?

Молода жінка відвела погляд і дивилася на групу в’язнів, які викорчовували величезний пеньок.

— Буде на краще, якщо я триматимуся якнайдалі, — відказала вона невпевнено. — Як я вже казала, людям важко сприймати те, що хтось є інакшим. Щоб захопити наші мисливські угіддя й побудувати свої будинки та фабрики на наших землях, білі заслали нас у резервації й хочуть, щоб ми звідти не виходили. Жереб отих українців, турків, а чи німців нам знайомий. Ми стали небажаними на землі наших предків.

Етьєн узяв її руку й змусив подивитися на себе.

— Ти добре знаєш, що я так не думаю. Для мене немає жодної різниці між нами. Я кохаю тебе і хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

— Я вірю у твоє кохання, — прошепотіла Розен, — та відчуваю, що не можу нав’язувати нашим дітям статус метисів. Ти знаєш не гірше за мене, що це значить: знущання, виключення...

— Як ти можеш так думати? Ми роститимемо наших крихіток поряд з Амосом, селом посеред лісу. Тут люди добре ставляться до індіанців.

— Так, допоки кожен на своєму місці.

— Розен, кохана, твоє місце поряд зі мною.

Розен вивільнила руку й пішла стежкою, що вела до залізниці. У кілька кроків Етьєн догнав її і змусив зупинитися.

— Прошу, якщо є ще щось, що тебе ятрить, скажи. Причин, які ти навела, не достатньо. Те, що ти індіанка, для мене не має жодного значення. Ти могла бути, чорною, білою чи фіолетовою — нічого не змінилося б. Якщо маєш вагому причину кинути мене, я погоджуся й відпущу. Але я кохаю тебе і хочу знати.

— Я тебе теж кохаю, — зізналася вона. — У своєму коханні я не сумніваюся.

— Тож сталося щось таке, що змусило тебе змінити думку. І що це?

Великі чорні очі індіанки зволожилися, а губи затремтіли, наче не наважувалися говорити.

— Розкажи, прошу! Я бачу, що тобі боляче.

— Минулої осені, — нарешті мовила вона, — твій брат Альфред дав зрозуміти мені, що наш шлюб люди погано сприйматимуть, а наше життя стане пеклом. Думаю, Альфред не хоче мати індіанку ні невісткою, ні сусідкою й не хоче маленьких метисів як товаришів своїм дітям. Я не хочу, щоб ти віддалився від свого брата, та...

Етьєн вилаявся. Він кипів. Ось вона, причина! Йому й на думку не спадало, що Розен втекла через Альфреда.

— — Ходімо до нього разом, і я покажу йому мій спосіб мислення межи очі.

— Що б ти не робив чи не казав, Альфред ніколи не прийме наш шлюб, а моє плем’я тим паче.

— Тоді поїдемо і житимемо деінде. Чому не до Сполучених Штатів? — запитав Етьєн. — Тепер, коли я знаю, що ти маєш до мене такі самі почуття, як я до тебе, ніхто нас не розлучить.

— А наші діти? Думаєш, вони будуть щасливими обіч суспільства?

— Так, без тіні сумніву. Ми любитимемо їх, пишатимемося ними, і в нас буде щаслива сім’я. І горе тому, хто зазіхне на наше щастя!

— Усе видається набагато простішим, коли ти поруч!

Етьєна охопило палке бажання обійняти Розен, і він повів її під зелений полог дерев, якомога далі від недобрих очей. Розен ішла за ним, закохана і рада, що вони разом. Вона добре знала, що їхнє майбутнє не буде таким безхмарним, як казав Етьєн, але відчувала, що готова боротися поряд із ним проти людського осуду й жити з коханим, не ховаючись.

* * *

Нотр-Дам-дю-Нор, 29 червня 1916 року

Після довгої подорожі в каное й багатьох переходів, коли доводилося переносити човен, Олена, Аранк і Розен дісталися алґонкінської резервації Нотр-Дам-дю-Нор, що з північного краю озера Теміскаменґ, за сто двадцять п’ять миль від табору Спіріт Лейк. За цю тривалу одіссею Олена відкрила для себе новий спосіб існування, який раніше їй був невідомий: вона харчувалася дичиною, корінням і дикими плодами. Коли полювання було неуспішним, Аранк діставав зі свого наплічника тонкі смужки копченого м’яса, і вони його жували. Було не так легко відкушувати від нього, та вона врешті звикла. Лягаючи й встаючи із сонцем, вони годинами йшли чи пливли, слухаючи звуки природи. Отих два тижні посеред лісу, далеко від трагічних подій, що її переслідували, повернули молоду маму до життя. Вона хотіла, щоб таке далеке від вороже налаштованої цивілізації життя було завжди. В останні вечори, сидячи біля багаття, у неї навіть ставало сил грати на скрипці. Вони були за сотні миль від найближчого житла, тому музика не могла їх виказати.

— Мені здається, що Віталій хоче послухати, як я граю, — казала вона, здіймаючи погляд до зоряного неба.

— У тебе дар, — прокоментувала Розен. — Я ніколи не чула такої гарної музики. Відчуваю, як звуки буквально літають довкола й огортають нас. Просто диво!

Троє молодих людей уже перейшли на «ти» і їхня дружба щодня ставала міцнішою.