Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

— А тепер от під серцем ношу! — кілька секунд помовчавши, вона додає: — Батя мене вб’є.

— Не хвилюйся, — намагаюся заспокоїти її я. — Могло бути й гірше.

Ми супимося й напружуємося, але нічого гіршого придумати не вдається.

— У Клактон поїдеш? — питаю я, бо спогади про Патрицію стоять перед очима.

Люсі-Віда з сумнівом дивиться на мене.

— Який ще Клактон?

— Там є дім матері і дитини, де дітей віддають на усиновлення. Патриція так зробила.

Вона хапається за живіт, ніби хоче його захистити, і люто каже:

— Хай тільки спробують!

Мене скручує від заздрощів до ненародженого нащадка Люсі-Віди чи, може, від голоду. Від голоду аж у голові паморочиться, особливо коли я надто рвучко підводжуся і пропоную принести Люсі-Віді щось із буфету. Вона блідне від самої думки про їжу, тож я рушаю геть сама, гнана думками про пиріжки, та не встигаю визирнути з-за весільного торта, як мене підстерігають зловісні квіткові близнята.

— То що, Рубі? — холодно питає одна із них.

Це доволі загадкове питання так і повисає між нами, набуваючи ваги.

— А що, — тупо кажу я за якийсь час.

Одна з близнят сіпає головою. Я встигаю помітити родимку під підборіддям, і впізнавання надає мені певності й сили нап’ялити посмішку, як у Банті (де завіялася мати?), і радісно сказати:

— Привіт, Роуз, як ти?

Вона посміхається, в очах холодно зблискує тріумф.

— Насправді я Дейзі.

— Але ж у тебе родимка, — вперто кажу я. — Я ж бачила.

Інше близня робить крок до мене й задирає підборіддя, демонструючи ідентичну родимку. Жах! Хочеться шкрябнути родимку нігтем, щоб з’ясувати, чи вона справжня, але я для такого завелика боягузка. Я розгублено переводжу погляд з однієї сестри на іншу, ніби ступила за дзеркало, і по той бік не виявилося полиці над каміном, за яку можна схопитися.

— Подобається бути подружкою нареченої, Рубі? — питає одна із них (та, яка зліва).

Питання, мабуть, із підступом, тільки я не розумію, яким.

— Звичайно, — каже одна із них по-зміїному улесливо, — усі тебе жаліють, тому й обрали.

— Чого мене жаліти? — тупо питаю я, розгублена від такої нової думки.

— Стільки сестер втратила, — каже та із них, що справа, драматично змахнувши рукою. Інша каже:

— Втратити одну — це недбальство...

І друга легко підхоплює:

— Але втратити трьох... це вже трохи підозріло, тобі так не здається, Рубі?

Інша відкидає волосся кольору розталого лимонного льодяника.

— Рубі, що ти з ними зробила?

— Дві сестри, — тихо кажу я. — У мене тільки дві сестри, і нікуди Патриція не поділася, вона ще повернеться.

— Ти певна? — кажуть вони в унісон.

Я метаюся у протилежний кінець кімнати в надії на порятунок. У коридорі волає телевізор:

— Болл у кутку... Герст... шанс забити гол...

А тоді телевізор і люди навколо нього переможно ревуть. Телевізор каже:

— У королівській ложі сяють усмішки.

Я зазираю за двері. У пелені цигаркового диму й алкогольних випарів більшість запрошених на весілля чоловіків виконують племінний бойовий танець, скандуючи ім’я Мартіна Пітерса. Я охоче лишилася б й подивилася футбол із ними, але краєм ока зауважую одну із близнят і кидаюся до дамської кімнати.

Там я, на мій превеликий подив, виявляю матір, уже побиту життям — босу, п’яну як чіп і з пом’ятим капелюшком.

— Та ти ж п’яна! — вигукую я.

Вона змірює мене затуманеним поглядом і починає щось говорити, але на неї нападає гикавка.

— Вдихни! — суворо наказує голос із кабінки, а потім зливають воду.

Мені цікаво, хто звідти вийде. Виявляється, це тітонька Ґледіс.

— Вдихни! — знову нагадує вона, і Банті слухняно хапає ротом повітря, доки не закашлюється.

— Краще? — питає тітонька Ґледіс і заспокійливо поплескує її по спині.

Але краще не стає, і Банті береться гикати з новим завзяттям. Я пропоную її налякати, але вона втомленим жестом відмовляється, ніби переляків на її долю і так випало достатньо. Декор у дамській кімнаті рожевий і яскравий, а три з чотирьох стін дзеркальні, що нікому не пасує.

Банті верхи на маленькому пуфику відображається у дзеркалах знову і знову: тривожна візія матері, що тягнеться у нескінченність.

— А черевики де?

Перед лицем п’яних емоцій я роблю ставку на прагматику, але у відповідь чую тільки гучне гикання. Покопирсавшись у бездонній сумочці, тітонька Ґледіс видобуває на світ божий пляшечку нашатиру і махає у Банті під носом, від чого та харкає і небезпечно накренюється.

— Вона в порядку, — заспокоює тітонька Ґледіс одне з моїх відображень. — Просто трошки перепила. Вона ніколи не вміла пити, матінка твоя.

Я зголошуюся принести склянку води, але вже на виході з дамської кімнати чую, як мати шепоче мені услід щось на кшталт «Із мене досить».

Дуже люб’язний і доволі імпозантний бармен, якому я сказала, що моїй матері недобре, кладе у склянку води скибочку лимона, два кубики льоду і маленьку парасольку, а мені безкоштовно наливає коли. Назад до дамської кімнати я просуваюся, як через смугу перешкод. Я натрапляю на Адріана, який сповіщає, що тепер у нього новий пес, йоркширський тер’єр.

— А смішно було б, — кажу я, — якби тільки німці тримали німецьких вівчарок, тільки на Лабрадорі заводили лабрадорів, тільки у Вельсі тримали вельштер’єрів, а скотч-тер’єрів — тільки в Шотландії. Але хто б тоді заводив пуделів? А яких собак розводили б на Фіджі?

Адріан нарешті каже:

— Та замовкни вже, Рубі, от молодець, — а тоді, скривившись, піднімає пасмо мого прямого й по-підлітковому жирного волосся, і обурено трясе головою. — Хто це тебе так підстриг?

І одразу заспокоює:

— Хоча б не так зле, як у їхньої Сандри.

У їхньої Сандри зачіска і справді жахлива — над головою височить пишний начіс, що виглядав би доречно при дворі Короля-сонце. Мабуть, у ньому в’ють гнізда птахи.

Щойно я полишаю Адріана, як мене оточує зграйка Сандриних тітоньок, які беруться мене допитувати про Тедову родину. Кримпленова інквізиція не приховує свого обурення: банкет перевалив за третю годину, а ніхто й не думає подавати десерту чи розрізати торт. Я з величезним трудом вириваюся з їхніх пазурів — і майже одразу спотикаюся об