Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

— Господи, прошу, мені потрібно трохи допомоги, — прошепотіла Джессі й знову повернула ключ.

Усе одно нічого. Навіть клацання. І тепер, наче злодюжка з гидкими намірами, у голову пролізла нова думка: неможливість завести машину ніяк не стосується проблеми, що виникла в трансмісії. Це радше робота її гостя. Створіння обрізало телефонні дроти. А ще воно відкрило капот «мерседеса», видерло звідти кришку розподільника й викинуло в ліс.

Двері грюкали. Джессі нервово позирала в той бік, досить певна, що на якусь мить побачила в темряві коридору бліде ошкірене обличчя. За мить-другу воно вийде звідти. Візьме камінь і розтрощить вікно машини, тоді вхопить товстий шмат небиткого скла і…

Джессі потяглася через талію лівою рукою й, наскільки могла, смикнула важіль (хоча по правді, він наче й не ворухнувся зовсім). Тоді правою незграбно сягнула крізь нижню дугу керма, вхопила ключ запалювання й знову повернула його.

Далі нічого. Окрім тихого пихтливого сміху монстра, що дивився на неї. Вона чула його напрочуд чітко, нехай і лише в голові.

— Господи, будь ласка, можна, щоб мені хоч щось, блядь, вдалося? — закричала вона.

Важіль передач погойдався трішки у неї в долоні, і коли Джессі повернула ключ у позицію «Старт», цього разу двигун заревів, оживши, — Ja, mein Führer![74] Вона шморгнула носом від полегшення й увімкнула передні фари. З під’їзної доріжки на неї блимнула пара діамантових помаранчево-жовтих очей. Джессі скрикнула, відчуваючи, як серце намагається видертися на волю з кровопровідної системи, забитися в горло й задушити. Звісно ж, то був собака — бродяга, який, можна так сказати, став останнім Джералдовим клієнтом.

Колишній Принц стояв непорушно, наче статуя, на коротку мить засліплений спалахом фар. Якби Джессі одразу перемкнула передачу, то, певно, переїхала б і вбила тварину. Це спало їй на думку, але віддалено, мало не як наукова ідея. Ненависть до собаки й страх перед ним зникли. Вона побачила його кощавість, його вкриту реп’яхами сплутану шкуру — надто тонку, щоб захистити від скорої зими. Найбільше їй впало в очі те, як собака зіщулився від світла, опустив вуха, припав задніми лапами до доріжки.

«Не думала, що це можливо, — подумала вона, — але, здається, я натрапила на щось іще печальніше, ніж я».

Лівою рукою Джессі натиснула клаксон. Донісся єдиний короткий звук, радше відрижка, ніж гудок, але цього було досить, щоб собака стрепенувся. Він обернувся й дременув у ліс, жодного разу не озирнувшись.

«А ти бери приклад, Джесс. Забирайся звідси, поки ще можеш».

Хороша ідея. Та й узагалі єдина ідея. Джессі знову потяг­лася через тулуб лівою рукою, цього разу щоб перевести важіль на позицію «Рух». Він поворухнувся зі своїм звичним підбадьорливим поштовхом, і автомобіль повільно покотив брукованою доріжкою. Розбурхані вітром дерева вигоцували, наче тінисті танцюристи, обабіч дороги, відправляючи в нічне небо вихори перших осінніх торнадо з листків. «Я це роблю, — заворожено подумала Джессі. — Я дійсно це роблю, дійсно драпаю звідси».

Вона котила по під’їзній доріжці в бік безіменної дороги, що приведе її до Бей-лейн, яка своєю чергою приведе до шосе 117 і цивілізації. Спостерігаючи в дзеркало заднього огляду за тим, як будинок (зараз він як ніколи скидався на величезний білий череп під вітряним жовтневим сяйвом місяця) меншає, Джессі подумала: «Чому воно дає мені втекти? І чи дає взагалі? Як насправді?»

Частина Джессі — оскаженіла від страху частина, яка ніколи до кінця не втече з наручників і спальні будинку на верхній затоці озера Кашвакамак, — запевняла, що її не відпускають: створіння з плетеним кошиком лише бавиться з нею, наче кіт із пораненою мишею. Не встигне вона вдосталь від’їхати, не встигне навіть з’їхати з доріжки, як воно кинеться за нею, довгими мультяшними ногами здолає відстань між ними, витягне довгі мультяшні руки, ухопиться за задній бампер і зупинить авто. Німецька скрупульозність — штука хороша, але коли маєш справу з чимсь, що повернулося зі світу мертвих… ну тоді…

Але будинок просто й далі малів собі в дзеркалі заднього огляду, і з дверей нічого не виходило. Джессі доїхала до кінця доріжки, повернула праворуч і їхала, куди вказували високі промені фар, уздовж вузьких слідів від коліс у бік Бей-лейн, кермуючи лівою рукою. Раз на два-три роки в серпні команда, зібрана з волонтерів серед сезонних мешканців, діючи здебільшого на паливі з пива й пліток, обрізала підлісок і спилювала навислі гілки на шляху до Бей-лейн, але цьогоріч подібної толоки не було, і стежка була вужча, ніж хотілося б Джессі. Щоразу, як гілка од вітру стукала об дах чи корпус автомобіля, вона трішки скулювалася.

Але все ж таки вона тікає. Одна за одною на виду під світлом фар з’являлися й зникали позаду пам’ятки, які вона з роками вивчила: крупна каменюка з розколотою верхівкою, зарослі ворота з прибитою вицвілою табличкою «ПРИТУЛОК УТІКАЧА», викорчувана ялина, сперта на шеренгу інших ялиць, наче величезний п’янчуга, якого тягнуть додому дрібніші, жвавіші друзі. П’яна ялина була лише за третину милі від Бей-лейн, а звідти до автостради лише дві милі.

— Я з усім упораюся, якщо розслаблюся, — сказала Джессі й великим пальцем правої руки дуже обережно ввімкнула радіо.

З чотирьох боків автомобіль заповнив м’який, величний і, що найважливіше, раціональний Бах.

— Розслабся, — повторила собі вона вже голосніше. — Висковзуйся.

Навіть останній шок — сліпучі помаранчеві очі собаки — відходив, хоча Джессі відчувала, як її починає трусити.

— Жодних проблем узагалі, якщо розслабишся.

Саме це вона й робила, так — мабуть, навіть занадто розслабившись, якщо чесно. Стрілка спідометра заледве торкалася позначки 10 миль/год. Надійна замкнутість у знайомому оточенні власного автомобіля чудово підіймала тонус — Джессі вже була подумала, чи не лякалася вона весь час перед тим звичайних тіней, — але це дуже недоречний час, щоб почати сприймати щось як належне. Якщо хтось і був у будинку, він («воно», — наполіг якийсь глибший голос, апотеоз усіх НЛО), мабуть, скористався якимись іншими дверима й вийшов з будинку. Цілком можливо, що він і зараз переслідує її. Цілком навіть можливо, якщо вона й далі волочитиметься зі швидкістю десять миль на годину, справді рішучий переслідувач може її й наздогнати.

Джессі перевела погляд на дзеркало заднього огляду, щоб переконати себе, що ця думка — лише параноя, спричинена шоком і виснаженням, але тут відчула, як серце в грудях завмерло й провалилося. Ліва рука впала з керма й приземлилася на коліна, зверху на праву. Це мало б капець як болiти, але болю не було — зовсім-зовсім.

Незнайомець сидів на задньому сидінні, притискаючи свої химерно довгі долоні до боків голови, наче мавпа, що не чує злого. Його чорні очі зорили на неї з піднесено порожнім інтересом.

«Ти бачиш… я бачу… МИ бачимо… це все лише тіні!» — крикнула Періжечок, але цей крик був навіть не далеким. Здавалося, його джерело перебувало на іншому кінці всесвіту.

А ще це неправда. Джессі бачила в дзеркалі не просто тіні. Те створіння, що сиділо там, було закутане в тіні, правильно, але не складалося з них. Вона бачила його обличчя: випнуте чоло, круглі чорні очі, тонке лезо носа, пухкі безформні губи.