Читати книгу - "Вибрані романи"

— Чоловіче, якщо людина не покається...

— Так, сину мій, так, треба покаятись, але потім ти знову можеш грішити, а потім каятись, і коли грішиш, ти знаєш, що ти покаєшся, і знаєш, що коли ти покаєшся, то знову станеш грішити, а закінчиться це тим, що ти грішитимеш і каятимешся водночас; хіба не так?

— Людина — це таємниця, — сказав Леон Ґомес.

— Чоловіче, не базікай дурниці! — відповів йому Федеріко.

— Чому дурниці?

— Будь-яка філософська сентенція, а також кожна аксіома, кожне урочисте загальне твердження, промовлене афористично, — це дурниця.

— А сама філософія?

— Існує й інша філософія, аніж та, яку ми творимо тут...

— Атож, та, яка навчає обдирати шкуру з ближнього.

— Достоту так. Він ніколи не буває кращим, аніж із обдертою шкурою.

Коли компанія почала розходитися, Федеріко підійшов до Хоакіна й запитав у нього, чи той повертається додому, бо хотів трохи провести його, а коли Хоакін сказав, що ні, що він має зробити один візит тут, поряд, той йому сказав:

— Атож, я тебе розумію; з візитом це в тебе відмовка. Ти просто хочеш залишитися сам-один. Я тебе розумію.

— А чому ти так думаєш?

— Бо немає нічого кращого, ніж перебування на самоті із собою. Та коли самотність перетвориться для тебе на нестерпний тягар, звернися до мене. Ніхто не зможе краще відвернути твою увагу від твоїх проблем.

— А твою від твоїх? — уколов його Хоакін.

— Ет! Я про це не думав...

І вони розійшлися.

Розділ двадцять третій

Жив у місті один убогий, придавлений нуждою чоловік родом із Араґону, батько п’ятьох дітей, що заробляв на життя, як міг, здебільша переписуючи всілякі папери. Бідолаха часто просив допомоги у знайомих та друзів, якщо вони справді бувають у чоловіка, вигадуючи тисячу причин, аби попросити в них позичити йому два або три дуро. А найсумнішим було те, що він мав звичку посилати когось зі своїх дітей у домівки знайомих із листівками-проханнями. Хоакін допомагав йому кілька разів, а надто в тих випадках, коли той просив його як лікаря оглянути когось зі своєї родини. І він відчував велику полегкість у тому, що допомагав бідолашному чоловікові. Він вбачав у ньому жертву людської підлоти.

Одного разу він запитав про нього в Абеля.

— Атож, я знаю його, — відповів той, — і навіть упродовж певного часу він працював у мене помічником. Але він ледар, нероба. Під тим приводом, що має полегшити собі душу, щодня вчащає до шинку, хоч у себе вдома ніколи не розпалює вогонь на кухні. І сигарет йому не бракує. Йому треба перетворювати свої труднощі на дим.

— Це ні про що не говорить, Абелю. А ти не намагався заглянути йому в душу?

— Не верзи дурниць. А чого я особливо не можу терпіти, то це його брехні, коли він просить позичити йому гроші й обіцяє «повернути їх, коли зможе...» Нехай би краще просив милостиню та й по всьому. Це було б правдивіше і шляхетніше з його боку. Останній раз він попросив позичити йому три дуро, і я дав йому три песети, але сказавши: «Повертати не треба!» Він просто ледар!

— А хіба він винен...

— Звичайно, винен, я тобі сказав на початку...

— А я в цьому не впевнений...

— Послухай-но, ліпше припинімо цю розмову. І якщо хочеш допомагати йому, я нічого не маю проти. Та й про себе я знаю, що коли він знову попросить у мене грошей, я йому їх дам.

— Я це знаю, бо у глибині душі ти...

— Не заглядаймо вглиб душі. Я художник, і я не малюю глибини людей. Більше того, я переконаний, що кожна людина носить зовні все, що має всередині.

— Отож, виходить, для тебе кожна людина не більш, як модель.

— А тобі здається, що цього мало? Бо ти дивишся на людину як на хворого, що його ти оглядаєш та вислуховуєш зсередини.

— Це не так добре.

— Чому?

— Бо коли ти звикаєш дивитися на людей зсередини, ти й на себе дивишся так само, оглядаючи та прослуховуючи себе.

— Тут моя перевага. Мені досить подивитися на себе у дзеркало.

— А ти дивився на себе по-справжньому бодай один раз?

— Звичайно. Ти хіба не знаєш, що я написав автопортрет?

— Який, звичайно, можна вважати шедевром...

— Чоловіче, він навіть дуже непоганий... А ти добре роздивився себе зсередини?

Наступного дня після цієї розмови Хоакін вийшов із казино в компанії Федеріко, щоби запитати його, чи знає він того бідного чоловіка, який безсоромно канючив у всіх гроші. «І скажи мені правду, адже ми тут самі-одні, а не один зі своїх брутальних дотепів».

— Це справді бідолаха, який мав би сидіти у в’язниці, бо там він їв би краще, ніж тепер їсть, і жив би спокійніше.

— А що він такого зробив?

— Та нічого не зробив, але мав би скоїти щось таке, за що його вкинули б до в’язниці.

— І що він мав би скоїти?

— Убити свого брата.

— Ти вже починаєш свою пісню!

— Я тобі все поясню. Той бідолашний чоловік, як ти знаєш, родом із Араґону, де досі є абсолютна свобода передавати спадщину. Він народився першим у батька, здобув право первородства, але потім мав нещастя закохатися у вбогу дівчину, здається, гарну й порядну. Батько всіма силами чинив опір тим стосункам, погрожуючи позбавити сина спадщини, якщо він одружиться з нею. А він, сліпий від кохання, спочатку тяжко скомпрометував дівчину, сподіваючись так вплинути на батька, а потім одружитися з нею й покинути дім. І він таки пішов із батьківського дому, працюючи, як міг, у домі свого тестя і сподіваючись, що, зрештою, йому пощастить переконати й пом’якшити батька. Проте той виявив упертість справжнього араґонця. І помер, залишивши свого бідолаху-сина без спадщини й віддавши його частку другому синові — частку доволі пристойну. А коли незабаром померли його тесть і теща і йому не стало з чого жити, він звернувся до брата, попросивши в нього притулку й роботи, але той йому відмовив і щоби не вбивати такого паскудного брата, чого вимагала від нього його палка вдача, бідолаха перебрався жити сюди й існує