Читати книгу - "Перлини української класики"

В той час Бжозовський вертався до Вербiвки. Четвiрня добрих коней несла легенький фаетон нiби на руках. Осавула ледве поспiшав за ним маленькою бiдкою. Бжозовський згадував про бурлак, про Джерю, i вся кров кидалась йому в голову, заливала його очi. Вiн почував на своїх грудях бурлацький кулак, i йому здавалось, що саме в тому мiсцi пекло його нiби вогнем. Вiн пригадував, як втiкав через горище, як скакав з покрiвлi на землю, як лежав у бур’янi, i ввесь його шляхетський гонор пiднявся з самого дна, кипiв, клекотiв у його душi. Вiн догадувавсь, що й погонич, певно, знає про те дiло, знає й осавула, знає й увесь Стеблiв, знатиме й уся Вербiвка i всi пани-сусiди. Од помсти вiн усе штовхав погонича кулаком у спину, як тiльки той не потрапляв на добру дорогу, як тiльки фаетон нахилявся набiк. Погонич од злостi передавав тi стусани коням, лупцював їх немилосердно гарапником попiд черево, а конi передавали злiсть панському фаетоновi, хвицали по йому заднiми копитами й трохи не поносили.

Вже свiнуло надворi, вже й зiйшло сонце, а бурлаки йшли й не спочивали. Вони поминули багато сiл, багато сахарень та суконних фабрик, нiде не спочивали i не ставали, їм усе здавалось, що Бжозовський буде гнаться за ними. Опiвднi вони звернули в лiсок, з’їли по шматку хлiба, напились з кринички погожої води i помандрували далi. Ввечерi з’явилось на долонi велике мiстечко з двома бiлими мурованими церквами. За мiстечком осторонь стояли здоровi сахарнi з високим чорним стовпом. Вiтер повiвав од заводу, i далеко на полi було чути препаскудний противний сморiд од перепалиних кiсток, од гнилого малясу.

Сонце сiло за горою. Череда йшла в мiстечко. Потомленi бурлаки ввiйшли в мiстечко. То була Черкащина.

– Ставаймо тут на роботу в сахарнi, – промовив Джеря. – Ми зайшли вже далеко од Вербiвки. Тут не знайде нас пан.

– Де пристанемо, там i на роботу станемо, – сказав Кавун. – Сахарень є доволi; ми вже поминули їх по дорозi бiльше десяти. Про мене, зоставаймось тут. Але треба нам десь переночувать.

– Просiмося на нiч до людей: може, нас будлi-де й пустять, – промовив Джеря.

Бурлаки сiли на окопi коло царини, трохи одпочили, з’їли по шматку хлiба та по цибулi i ввiйшли в мiстечко.

– Чи будемо проситись до багатих, чи до бiдних? – обiзвався один бурлака.

– Спробуємо переднiше до багатих, – сказав Микола.

Бурлаки повернули повернули до великої хати i ввiйшли у двiр. На просторному дворi мекали вiвцi, стояли потомленi воли. Молодиця доїла корову. Старий чоловiк порався в загородi.

– Добривечiр вам! З понедiлком будьте здоровi! – сказали бурлаки до хазяїна, пiднявши трошечки шапки. – Будьте ласкавi, пустiть переночувать!

– А хто ж ви такi; звiдкiля Бог несе? – спитав хазяїн.

– Ми йдемо здалека на заробiтки й хочемо стати на роботу в сахарнi, – сказали бурлаки.

Хазяїн бистро кинув на їх оком i задумався. Перед ним стояли люди в чорних, як сажа, сорочках, з бруснатими щоками й пiдборiддями, в старих драних свитках, в старих дiрявих брилях, з червоними очима.

– То ви б то бурлаки, чи що? – спитав їх хазяїн згорда.

Бурлаки трохи помовчали, а Микола промовив:

– Та еге ж! Не з добра стали бурлакувать…

– Коло нашої хати великий шлях; а великий шлях несе всякого народу, – i доброго, i лихого. Шукайте собi, люди добрi, пристановища деiнде, – промовив хазяїн i кинувся до роботи.

Бурлаки мовчки повернули з двора, а Микола не стерпiв i промовив:

– Та й ми такi хазяїни, як i ти, чоловiче, та тiльки лиха доля погнала нас з дому.

Бурлаки пiшли до другої хати, далi до третьої: їх нiде не пускали на нiч.

Коло самої церкви вони зайшли до одної убогої молодицi й почали проситись переночувать в клунi.

– Я б вас пустила, та мого хазяїна нема дома. Я не знаю… я б рада й пустить, та… – говорила молодиця, заникуючись.

Бурлаки розказали про все своє горе, розказали, як вони втекли з села од пана, як бiдували, як набрались лиха, i розжалобили добру молодицю. Вона пустила їх на нiч у клуню, ще й наварила на вечерю кулешу. Бурлаки покотом полягали на соломi й спали як убитi. А добра молодиця, вернувшись до хати, як почала думать та гадать, то з переляку поховала в скриню всю одежу, яка висiла на жердцi, пiдперла дверi кочергою й рогачем i довго не спала, та все думала за бурлак.

Другого дня, тiльки що свiнуло, молодиця встала й почала оглядать хату i все, що було в хатi: подивилась на скриню, заглянула в скриню – все добро було цiле. Вона перехрестилась i вийшла надвiр. Бурлаки покотом спали на соломi як побитi. Молодиця затопила в печi й почала варить обiд. Бурлаки встали, повмивались, помолились Богу до схiд сонця, подякували молодицi й пiшли до сахарень.

IV

Сахарнi стояли за великим ставком, захищенi глибоким ровом i обгородженi стiною. Шлях вився до великої мурованої брами; коло брами стояла сторожка для вартового, помальована бiлими й чорними смугами, як малюють скарбовi сторожки для москалiв. Бурлаки ввiйшли в браму i побачили цiлий невеличкий городок. Перед ними була зовсiм мiська вулиця з мостовою, з тротуарами. По обидва боки стояли невеликi мурованi домики з здоровими вiкнами; коло їх зеленiли садочки. То були житла для нiмцiв та для писарiв. На другiй вулицi стояв чималий дiм директора рафiнаду. Там була навiть школа, тiльки не для просвiти народу, а задля того, щоб вивчить хлопцiв на писарiв для фабрицьких канцелярiй. В кiнцi вулицi стояв високий будинок; то був театр – панська примха, для розваги офiцiалiстiв, їх дочок i синiв та писарiв, а пiд ним були крамницi з усяким крамом. Далi йшли довгi магазини, а серед майдану стояла прездорова сахарня, з одного боку на чотири поверхи, з другого на п’ять. Коло самого ставка стояв рафiнад та костопальнi з високими чорними стовпами. За сахарнею здоровий двiр був закиданий сажнями дров; звiдтiль тяглась залiзна дорога до заводiв. Серед того двора мiж сажнями дров стояла парова машина; там рiзали колодки на дрова, складали дрова на вагони i везли їх просто до парових машин на заводи.

По всьому дворi й по тому мiстi сновигали позамазуванi робiтники, в чорних сорочках, з чорними видами. Скрiзь було чути гук, шум, гам, свист. Машини в заводах стукотiли та гуркотiли, аж стiни гули й трусились. З високих виводiв завжди валували стовпи чорного, смердючого диму. Бурлаки дiйшли до сахарнi й почали розпитувать, хто приймає людей на роботу. Робiтники показали їм на один дiм, де жив посесор тих заводiв.

Посесор був єврей, Абрам Мойсейович Бродовський. Всi заводи належались до одного дуже багатого пана, котрий жив за границею, й рiдко приїздив на заводи. Єврейське господарство вже далося взнаки людям i кидалось в вiчi. Огорожа мiсцями лежала на землi, по двору стояли гнилi калюжi; будинки були облупленi, вiкна в хатах були повибиванi; подекуди цiле стадо кiз гуляло по садочках i гризло дерево.

В той час як вербiвськi бурлаки розмовляли з робiтниками, надiйшов сам посесор. То був товстий, здоровий жид, з рудою бородою, з сiрими очима, в чорнiй оксамитовiй жилетцi. На жилетцi телiпався важкий золотий ланцюжок з печаткою i всякими цяцьками; на товстих куцих пальцях блищали важкi золотi перснi з дорогими блискучими камiнцями. Комiрчики й сорочка, чорний блискучий галстук на шиї були засмальцьованi, аж блищали проти сонця. Чорний довгий сюртук, вишневий оксамитовий картуз на потилицi давали йому дуже характерний вид. Невважаючи на його багате вбрання, на золото, од його тхнуло чимсь. Бурлаки впiзнали той дух пiд багатою одежею, як вовки впiзнають вовчий дух у вовчiй шкурi.

– Чого вам треба? – спитав у бурлак Бродовський.

Всi робiтники поздiймали перед ним шапки. Вербiвськi бурлаки не зняли шапок, не поклонились, тiльки згорда поглядали на його, неначе вони були хазяїнами в сахарнi, а Бродовський був наймитом.

– Ми хочемо стать на роботу в сахарнi, – обiзвався Микола згорда.

– Ну, коли хочете, то ставайте, – сказав Бродовський.

– А хiба ти приймаєш тут на роботу? – спитав Микола якось з осмiхом i гордо.

Бродовський зобидився. Всi робiтники осмiхнулись.

– Коли