Читати книгу - "Глибоко під водою"

й побігти сходами вниз. Ерін уже була там, стояла під сходами, дивилася, як Шон допомагає Ліні вийти з машини. На її плечах була чоловіча куртка, її обличчя було бліде й брудне. Але вона була ціла. Вона була в безпеці. З нею все було добре. Тільки тоді, коли вона підняла очі й зустрілася зі мною поглядом, я побачила, що це не так.

Вона йшла обережно, обережно переставляючи ноги, і я знала, що вона відчувала. Вона, немов захищаючись, обхопила себе руками; коли Шон простягнув руку, щоб провести її в будинок, вона здригнулася. Я подумала про чоловіка, який вивіз її, про його схильності. У шлунку в мене все перевернулося, я відчула солодкий смак горілки з апельсиновим соком, відчула гаряче дихання на моєму обличчі, тиск наполегливих пальців у м’яку плоть.

— Ліно, — сказала я, і вона кивнула мені. Я тепер зрозуміла: у неї на обличчі не бруд, а кров, що запеклася на губах і підборідді. Я взяла її за руку, але вона тільки більше напружилася, так що я пішла за нею вгору сходами. У коридорі ми зупинилися обличчям одна до одної. Вона ворухнула плечима, і куртка впала на підлогу. Я нахилилася її підняти, але Ерін мене випередила. Вона підняла її й передала Шонові, і щось проскочило між ними — погляд, у якому, на мою думку, був майже гнів.

— Де він? — засичала я до Шона.

Ліна, схилившись над раковиною, пила воду просто з-під крана.

— Де Гендерсон?

Мною володіло просте, дике бажання заподіяти біль йому, цій людині, яка втерлася в довіру, а потім зловжила нею. Я хотіла вчепитися в нього, викручувати, рвати те, за що можу вхопитися — зробити з ним таке, на що подібні чоловіки заслуговують.

— Ми шукаємо його, — сказав він. — Наші люди його шукають.

— Що ви маєте на увазі — «шукають»? Хіба вона була не з ним?

— Вона була, але…

Ліна й далі схилялася над раковиною, ковтаючи воду.

— Ви її возили в лікарню? — спитала я Шона.

Він похитав головою.

— Ще ні. Ліна чітко дала зрозуміти, що не хоче.

Щось виникло на його обличчі, і це мені не сподобалося, щось потайне.

— Але…

— Мені не треба в лікарню, — сказала Ліна, випроставшись і витираючи рота. — Я не постраждала. Зі мною все гаразд.

Вона брехала. Я точно знала, що це за брехня, бо я сама так брехала. Уперше я побачила в ній себе, а не тебе. На її обличчі був страх і виклик; я бачила: вона притискає до себе свою таємницю, як щит. Думає, що біль буде менший, приниження легшим, якщо ніхто більше його не побачить.

Шон взяв мене за руку й вивів із кімнати. Дуже тихо він сказав:

— Вона вимагала найперше приїхати додому. Ми не можемо змусити її пройти огляд, якщо вона не бажає. Але ви повинні відвезти її. Якомога швидше.

— Так, звичайно. Але я досі не розумію, чому ви не взяли його. Де він? Де Гендерсон?

— Його немає, — сказала Ліна, яка раптом опинилася біля мене. Її пальці торкнулися моїх; вони були такі самі холодні, як у її матері в останній раз, коли я торкнулася їх.

— А куди він пішов? — спитала я. — Що ти маєш на увазі — немає?

Вона не дивилася на мене.

— Немає — і все.

Таунсенд підняв брову.

— Наші його шукають. Його машина стоїть там, так що він не міг відійти далеко.

— Як ти думаєш, куди він пішов, Ліно? — запитала я, намагаючись зустрітися з нею поглядом, але вона відверталася.

Шон пригнічено похитав головою.

— Я намагався, — сказав він тихо. — Вона не хоче говорити. Я думаю, що вона просто виснажена.

Лінині пальці стиснули мою руку, вона глибоко зітхнула.

— Так. Я просто хочу спати. Чи можемо ми зробити це завтра, Шоне? Сил немає, спати хочу.

Детективи пішли, запевнивши нас, що повернуться, Ліна повинна була зробити офіційну заяву. Я дивилася, як вони виходять до машини Шона. Коли Ерін сіла на пасажирське місце, то так хряснула дверима, аж я здивувалася, що вікно не розбилося.

Ліна покликала мене з кухні.

— Я вмираю з голоду, — сказала вона. — Чи не могли б ви зробити спагеті болоньєзе знову, як тоді?

Тон її голосу, м’якість у ньому були новиною; це було так само дивно, як дотик її руки.

— Звичайно, можу, — сказала я. — Зараз зроблю.

— Дякую! Я просто піду нагору, мені потрібно прийняти душ.

Я поклала руку їй на плече.

— Ліно, ні. Не можна. Треба спочатку піти в лікарню.

Вона похитала головою.

— Ні, справді не треба, я не постраждала.

— Ліно, — я не могла дивитися їй у вічі, кажучи це, — тобі спочатку треба пройти обстеження, а потім прийняти душ.

Вона на мить знітилася, потім опустила плечі, похитала головою і зробила крок до мене. Я не втрималася від сліз. Вона пригорнула мене.

— Усе гаразд, — сказала вона. — Усе гаразд.

Так само, як казала ти в ту ніч, після води.

— Він нічого такого не зробив. Усе було не так. Ви не розумієте — він не якийсь злий сексуальний маніяк. Він просто жалюгідний старий чоловік.

— О, слава Богу! — сказала я. — Слава Богу, Ліно! — Ми стояли так, обіймаючись, якийсь час, поки я не перестала плакати, а вона почала. Вона ридала, як мала дитина, її худе тіло звивалося, вислизало з моїх рук на підлогу. Я сіла поруч з нею, спробувала взяти за руку, але вона щільно стисла її в кулак.

— Усе буде гаразд, — сказала я їй. — Якось воно буде. Я подбаю про тебе.

Вона подивилася на мене безмовно; вона, здається, не могла говорити. Натомість вона простягнула руку, розгорнула пальці, показала скарб, що був у кулаці — маленький срібний браслет з оніксовою застібкою — і тоді до неї повернувся дар мови.

— Вона не стрибала, — сказала вона, її очі блищали. Я відчула, як холодно стає у кімнаті. — Мама не хотіла залишати мене. Вона не стрибала.

Ліна

Я стояла в душі довго, поливаючись найгарячішою водою, яку могла витримати. Я хотіла відчистити всю шкіру, я хотіла змити з себе весь минулий день і ніч, і тиждень,