Читати книгу - "Твори. Том 1"

— Видавець незабаром прийме вас. У нього зараз нарада з двома членами бюджетної комісії.

І він швидко пішов далі, поважний і заклопотаний, немов мав терміново скласти депешу надзвичайної ваги.

Коли вони вернулись до редакційної кімнати, Форестьє; відразу ж узявся до свого більбоке і, граючи та уриваючиї фрази, щоб рахувати удари, сказав Дюруа:

— Так от. Ти приходитимеш сюди щодня о третій годині, і я виряджатиму тебе по інформації, і ти будеш добувати їх, — іноді вдень, іноді ввечері, іноді вранці… Раз!.и Насамперед я дам тобі рекомендаційного листа до начальника першого відділу префектури поліції… Два!., а він познайомить тебе з якимсь зі своїх службовців. І ти зв’яжешся з ним, щоб одержувати всі важливі новини. Три!., про справи префектури, новини офіційні й напівофіційні, певна річ. Щодо деталей, ти звернешся до Сен-Потена, він усе добре знає… Чотири!.. Ти побачишся з ним; зараз або завтра. Головне — навчитись витягати відомості з тих людей, до яких я тебе посилатиму… П’ять!., і пролазити скрізь, незважаючи на замкнені двері… Шість!.. За це тобі плататимуть двісті франків на місяць, плюс два су від рядка за цікаву хроніку з твого власного матеріалу… Сім!., плюс так само два су від рядка за статті, що тобі їх замовлятимуть на різні теми… Вісім!..

Далі Форестьє поринув у гру і поволі рахував: «Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять». Він промахнувся на чотирнадцятому ударі й вилаявся:

— Сто чортів, от кляте тринадцять, завжди воно мене підводить! Я, напевно, помру тринадцятого.

Один із журналістів, скінчивши роботу, теж узяв більбоке з шафи; це був маленький чоловічок, що виглядав як дитина, хоч йому було вже років тридцять п’ять; увійшло ще кілька журналістів і теж повиймали свої іграшки. Незабаром їх було вже шестеро; вони стояли коло стіни й однаковим і рівним рухом підкидали в повітря кульки — червоні, жовті, або чорні, залежно від породи дерева. Тільки-но почалося це змагання, двоє співробітників, які ще працювали, теж повставали, щоб рахувати удари.

Форестьє виграв одинадцять очок. Чоловічок, схожий на хлопчака, програв; він дзвінком викликав кур’єра і наказав:

— Дев’ять кухлів пива.

І вони знову заходилися грати, чекаючи прохолодного напою.

Дюруа випив кухоль нива з своїми новими колегами, а потім спитав у приятеля:

— Що я повинен робити?

Форестьє відповів:

— На сьогодні в мене нема для тебе нічого. Можеш іти, коли хочеш.

— А… наш… наш нарис… чи він піде сьогодні ввечері до друкарні?

— Так, але не турбуйся: я сам виправлю коректуру. Напиши продовження на завтра і приходь о третій пополудні, як сьогодні.

І Дюруа, потиснувши всім руки, не знаючи навіть імен цих осіб, зійшов униз розкішними сходами, радісний і щасливий.

IV

 Жорж Дюруа погано спав уночі,— так муляло його бажання побачити свій нарис у газеті. Ледве розвиднілось, він був уже на ногах і блукав по вулиці,— куди раніше, ніж рознощики починають бігати з газетами від кіоска до кіоска.

Тоді він побравсь аж до Сен-Лазарського вокзалу, бо добре знав, що «Французьке життя» потрапить туди перше, ніж до його кварталу. Однак і туди прийшов завчасу. Чекаючи, міряв тротуар сягнистими кроками.

Він побачив продавщицю, яка відчинила свою засклену крамничку; потім помітив чоловіка, що ніс на голові купу великих згорнутих аркушів. Кинувся до нього, але це були «Фігаро», «Жіль Блаз», «Галл», «Новини дня» та ще дві-три ранкові газети; «Французького життя» не було.

Страх пойняв його. А що, коли відклали «Спогади африканського стрільця» на завтра, або ж коли випадком, в останню хвилину, нарис не сподобався старому Вальтерові?

Повертаючись до кіоска, Дюруа побачив, що газету вже продають, а він і не помітив, як її принесли. Підбіг, кинув три су, розгорнув газету і переглянув заголовки на першій сторінці. Нічого! Серце в Дюруа закалатало; він перегорнув сторінку і з невимовним хвилюванням прочитав унизу шпальти великими літерами: «Жорж Дюруа».

Є! Яка радість!

Він ішов, ні про що не думаючи, з газетою в руці, в капелюху набакир, йому хотілось спиняти перехожих і казати їм: «Купуйте цю газету, купуйте! Тут є мій нарис». Він ладен був крикнути на все горло, як кричать вечорами на бульварах: «Читайте «Французьке життя», читайте нарис Жоржа Дюруа «Спогади африканського стрільця»!

І раптом йому забаглося самому перечитати цей нарис, перечитати десь у людному місці, щоб усі бачили. Він почав шукати кафе, де були б уже відвідувачі. Ходиі довго. Нарешті вмостився у якогось виноторговця, де вже було досить людно, і замовив рому, так само, як замовив би абсенту, не думаючи про ранній час. Тоді крикнув:

— Гарсоне, дайте мені «Французьке життя»!

Чоловік у білому фартуху підбіг до нього:

— У нас нема цієї газети, пане, ми одержуємо тільки! «Поклик», «Вік», «Ліхтар» і «Паризький листок»…

Дюруа сказав обурено й зневажливо:

— Оце так крамниця! Тоді підіть купіть мені.

Гарсон побіг і приніс газету. Дюруа став читати свій нарис. Він кілька разів промовив уголос: «Дуже добре, дуже добре!» — щоб сусіди звернули увагу і поцікавились, що там є, в отій газеті. Потім, виходячи, залишив її на столику. Господар помітив це і покликав його:

— Пане, пане, ви забули газету!

Дюруа відповів:

— Залишаю її вам, я вже прочитав. До речі, там сьогодні є дуже цікавий нарис.

Він не сказав, який саме нарис, але побачив — один із відвідувачів узяв «Французьке життя» зі столика.

«Що ж мені тепер робити?» — подумав Дюруа і вирішив піти в свою контору, одержати місячну платню й заявити про те, що не працюватиме там більше. Він наперед уже тремтів від утіхи, уявляючи собі обличчя начальника й товаришів по службі. Особливо тішила його думка про те, як сторопіє начальник.

Він прямував поволі, щоб не прийти раніше, ніж о пів на десяту, бо каса відчинялась тільки о десятій.

Контора, де працював Дюруа, містилась у великій темній кімнаті — взимку газ горів тут мало не цілий день. Вона виходила у вузький двір, напроти інших контор. У цій кімнаті сиділо восьмеро службовців та ще заступник начальника в кутку, за параваном.

Дюруа спершу пішов по свої сто вісімнадцять франків двадцять п’ять сантимів, що лежали в жовтому конверті у шухляді касира, а потім з виглядом переможця вступив у простору робочу кімнату, де провів стільки днів.

Щойно він увійшов, його покликав заступник начальника пан Потель:

— А, це ви, пане Дюруа? Начальник уже кілька разів питав про вас. Ви ж знаєте, що він не дозволяє хворіти два дні поспіль без довідки від