Читати книгу - "Твори"

— Подивимось на це сумне обличчя.

Вона ледве стояла на ногах.

Ноги у неї підломлювались.

— Так, трохи бліденька, та це нічого, — вів Олів’є далі.

Щоб подякувати йому, вона пробурмотіла, не знаходячи

інших слів:

— Ах любий друже, любий друже!

Але він обернувся, шукаючи позад себе Аннету, яка кудись зникла, і раптом мовив:

— Правда ж, дивно бачити вашу доньку в жалобі?

— Чому? — спитала графиня.

— Як то чому? — скрикнув він у надзвичайному запалі.— Та це ж ваш портрет, що я малював, це мій портрет! Це ви, якою я вас колись зустрів у герцогині. А чи пригадуєте ті двері, де ви пройшли перед моїм поглядом, як фрегат перед фортечною гарматою? І коли я оце побачив дівчину на пероні, всю в чорному, з сонячним сяйвом волосся над личком, кров у мене так і похолола. Здавалося, ось-ось заплачу. Я, що знав вас так добре, спостерігав вас ближче, ніж будь-хто інший, любив вас більше, ніж будь-хто інший, я, що відтворив вас на полотні,— я скажу вам: від цього можна було збожеволіти. Я, по щирості, подумав, що ви навмисне послали її на станцію, аби вразити мене. Боже мій, як я чудував ся! Кажу ж я вам — збожеволіти можна…

І він гукнув.

— Аннето! Нане!

Дівчина відповіла знадвору, де годувала коней цукром:

— Тут я, тут.

— Іди сюди!

Вона прибігла.

— Ану, стань поруч із мамою.

Вона стала, і він порівняв їх, однак при цьому машинально, неуважно примовляв: «Дивно, дуже дивно», — бо вони були вже не такі схожі, як раніше, в Парижі: дівчині чорне вбрання надавало нового виразу осяяної юності, а мати давно вже втратила той сонячний відтінок волосся й колір обличчя, що колись засліпили при першій зустрічі й сп’янили художника.

Потім графиня й Олів’є зайшли до вітальні. Він, здавалося, був невимовно радий.

— Ах, що за щаслива думка спала мені — приїхати сюди, — сказав він.

І додав: ^

— Ні, це ваш чоловік подав її мені. Він доручив привезти вас. А знаєте, що я вам пропоную? Не знаєте, правда ж? Пропоную вам, навпаки, лишитись тут. У Парижі через спеку гидко, а на селі — розкіш. Боже, як гарно!

Надвечір парк наповнився свіжістю, дерева тремтіли, від землі піднімалися непомітні випари, засновуючи обрій легким прозорим серпанком. Троє корів, низько похиливши голови, жалібно скубли траву, а четверо павичів, гучно б’ючи крилами, мостились на кедрі під вікнами замку, де звикли ночувати. Далеко в селі чути було гавкання собак, в тихому надвечірньому повітрі лунали людські поклики, перегукування через поля, з ниви на ниву, і короткі гортанні крики погоничів.

Олів’є, знявши капелюха, сяючи очима, дихав на повні груди і, відповідаючи на погляд графині, мовив:

— Ось де щастя.

— Воно минуще, — зауважила вона, підійшовши до нього.

— Берімо його, поки воно є.

Тоді вона сказала, усміхаючись:

— Досі ви не любили села.

— А тепер люблю його, бо ви тут. Не сила вже жити там, де вас немає. Замолоду можна кохати здалеку, в листах, у мріях, у чистому пориві,— може, тому, що попереду життя, чи, либонь, тому, що людина живе тоді не стільки потребами серця, скільки пристрастю; в мої ж літа кохання стає хворобливою звичкою, цілющою пов'язкою на ранах душі, що б'є вже тільки одним крилом і менше поривається до ідеалу. В серця, замість захоплення — егоїстичні вимоги. До того ж я добре знаю, — не можна гаяти часу, коли хочеш насолоджуватись усім тим, що для тебе залишилося.

— Ой, старий! — мовила графиня, беручи його за руку.

— Авжеж, авжеж, — повторив він. — Я старий. З усього це видно — волосся сиве, вдача міняється, сум налягає. А суму, хай йому чорт, я досі не знав! Якби мені в тридцять років сказали, що я колись без причини сумуватиму, турбуватимусь, буду невдоволений усім, то не повірив би. Виходить, серце моє теж постарішало.

Вона відповіла з глибокою впевненістю:

— А в мене серце зовсім молоде! Воно не змінилося. А може, й помолодшало. Йому було двадцять років, а тепер тільки шістнадцять.

Вони довго так розмовляли, стоячи коло відчиненого вікна, проймаючись настроєм цього вечора, близькі одне одному, ближчі, ніж будь-коли, в цю годину ніжності, такої присмеркової, як і ця година дня.

Слуга, увійшовши, оповістив:

— Обід на столі.

— А дочку покликали? — спитала графиня.

— Панна вже в їдальні.

Вони сіли втрьох до столу. Віконниці були зачинені, і світло двадцяти свічок у двох великих канделябрах, падаючи на голову Аннети, мовби присипало її волосся золотим пилом. Бертен не зводив з неї очей, усміхаючись.

— Боже, яка вона гарна в чорному! — приказував він.

І, милуючись дочкою, звертався до матері, немов дякуючи за втіху, яку вона йому дала.

Коли вони повернулись до вітальні, вже зійшов місяць. Темна маса парку нагадувала острів, а поле за ним здавалося морем, прихованим під легким туманом, що слався понад рівнинами.

— О, мамо, ходімо погуляємо! — сказала Аннета.

Графиня погодилась.

— Я візьму Джуліо.

— Бери, якщо хочеш.

Вони вийшли. Дівчина простувала попереду, бавлячись із собакою. Ідучи вздовж лугу, вони почули дихання корів, що, прокинувшись і вгадавши свого ворога, підводили голови й озирались. Вдалечині місяць пронизував гілки дерев тонкими променями, і вони, линучи до землі, зрошували листя й розсипалися по стежці дрібними бризками жовтого світла.

Аннета й Джуліо бігали, однаково радісні й безтурботні цього ясного вечора, і їхнє захоплення знаходило вихід у пустощах.

По галявинах, де місячна хвиля спадає, мов у колодязь, дівчина проходила, наче привид, і Бертен гукав її, зачарований цим чорним видінням з ясним обличчям. Потім, коли вона знову відбігала, він брав і стискував руку графині, часто шукаючи її уст у густих затінках, немов щоразу вигляд Аннети відживляв нетерплячість його серця.

Нарешті вони дісталися рівнини, звідки ледве видно було вдалині купи дерев по фермах. Крізь молочну імлу, що лилась на поля, обрій здавався безмежним, і легка, жива тиша, тиша цього великого й теплого простору була повита незбагненною надією, невиразним чеканням, які надають такої чарівності літній ночі. Високо-високо в небі линуло кілька довгих і тонких хмаринок, ніби витканих із срібної луски. Коли постояти якусь хвилину нерухомо, в цьому нічному спокої можна почути невпинний шелест життя, безліч таких звуків, гармонія яких здавалась спочатку мовчанням.

На сусідньому лузі перепел кинув свій крик, — дві флейтові ноти, — і Джуліо, наставивши вуха, крадькома подався на нього. Аннета так само легко пішла слідком, тамуючи подих і нахиляючись.

— Ах, — мовила графиня, лишившись віч-на-віч з Бер-теном, — чому