Читати книгу - "Причепа"

- А я… за Венеру…

- Бо я примічаю, що ви ніби виникли з водяної піни. Та вам би личило й жити на воді.

Лисий панич зареготався, а за ним і всі засміялись.

- Ви-бо тільки перебиваєте мені, - загомоніла на його Теодозя. - От одяглись ми за богинь і гуляємо собі мовчки по залі. А та зала на два етажі, вся в золоті, аж сяє. По боках було двоє хорів, заставлених квітками, а звідтіль як загримлять несподівано два оркестри музик! Коли це одчиняються двері, і входять кавалери, деякі масковані, а деякі без масок… і почався превеселий бал! І так було тішимось сливе що божого дня. Ох! що то за життя було! То був рай, а не життя. Які там кавалери бували!

- Бували і з такими лисинами, як оце в мене? - питав її старий лисий панич, тикаючи рукою на свою лису, як облизаний макогін, голову.

Знов усі засміялись, а Теодозя трохи розсердилась.

- А чи вбирались ви там і за підземних пекельних богинь, чи тільки за - райських, олімпійських? - дражнив її знов лисий панич.

Потім починалася розмова про собак, про влови, - ця наймиліша розмова для кожного поляка. Розказували незвичайні випадки з незвичайними собаками. Серединський розказував, як у його був такий здоровий пес, що сам один йшов на ведмедя і душив його, як кішка - мишу. - Так він за північ бавивсь в тім товаристві.

А тим часом, як Серединський бавився за північ, Ганя сиділа дома і дожидала його. Вона не втратила надії прихилити до себе його серце, їй здавалось, що Зося поморочила йому голову тільки своїм кокетством, дуже налазливим, а не красою, хоч вже заздрівала, що Ясь тепер бачив у Зосі зразець жінки для себе і взагалі женщини, уподобний йому в теперішнім стані і при тогочасних його засобах.

Була раз північ. Все полягло одпочивати в домі Серединських, одну Ганю не брав сон. Вона все сподівалась свого чоловіка, вона добре знала, куди він їздить і задля чого. Вже на селі строствали другі півні, а її очі навіть не задрімали. Вона все сиділа на фотелі коло невеличкого ліжка, де спав її син, а думи, одна од другої сумніша, плелись в її голові. Вона встала, пішла до пекарні, оглянула все хазяйство… Там нянька й наймички спали так міцно, як вбиті. Ганю взяла заздрість. Вернулась вона і знов сіла коло сина, придивляючись до його личка. Дитина була дуже схожа на батька; його губки вже складались, як у Яся, брови рівні темнішали, чорний волос збивався в густі кучері. Дитина сміялась крізь сон і так нагадала їй Яся давнього, того Яся, которий з нею жив щасливо в Нестеринцях, неначе вона бачила його тоді, як він уперве прийшов до їх в гості, літніми вечорами сидів часом з нею в садку під грушами, а місяць лив тихе проміння на його делікатне, миле, якось по-дитячому молоде лице. Заснувались сумні думи в її голові; вона одвела очі од дитини, щоб не так дуже боліло серце…

Надворі аж лущав мороз. Опівночі схопилась завірюха. Княжий сад шумів та гув, наче під самими віконницями Ганиної спочивальні, наче бір. Близьке дерево коло вікон аж свистіло, пищало, а далеко було чути одно завивання вітру, одно густе гудіння, неначе якийсь велетень-звір рикав безперестану. Вітер свистів попід домом, заліплював в залі та гостинній вікна снігом, порошив крупами в шибки, крутився вихрами, то наближаючись до вікон, то замираючи десь на полі. Гані здавалось, що Ясь саме тепер вертається до господи, що він збився з дороги, що заметіль замела шляхи, а він блукає по степу, мерзне.

- Господи! поверни ж його додому живого й здорового!

І Ганя ставала на коліна перед образами, знімала руки до бога і молилась за чоловіка. А на близькому полі починала вити й скиглити тічка голодних вовків, їх дикі, страшні голоси зливались в один акорд з гудінням ліса, з свистінням завірюхи, переплітались один з другим незвичайно чудними півтонами, од которих настовбурчувалось би на голові волосся навіть в того, хто сидів в теплій хаті. Собаки, зачувши ворога, завили, аж заскиглили на подвір'ї під самими вікнами, кинулись в один закуток всі разом, неначе вели кого за поли… Ще гарячіша стала Ганина молитва, ще сумніше стало в тихих світлицях.

Затих звір на полі, не гавкали собаки. Ганя знов сіла коло свого сина. А сон знов одбіг далеко од її очей і ходив десь по хатах, де жили щасливіші люди. Світло горіло в світлицях, і прихожій, і в її спочивальні коло образів.

Ганя встала і перейшла світлиці по дорогому килимі. В дорогих дзеркалах промайнула її постать вся в чорному. Вона пройшла проз одно дзеркало і ненароком обернула очі на скло. Там вона побачила себе всю до самого долу і од великого жаху аж назад подалась.

«Чи це я, чи це тінь мерця, що блукає в цих багатих світлицях?» майнула думка в Галі, і вона затрусилась, неначе їй з'явилась мара.

Сміливіше підступила вона до великого дзеркала, в котре не дивилась вже давно од великого смутку. В широких золотих рамах стояла вона бліда аж біла, як стіна. На її лиці рум'янця не було й сліду, щоки позападали, ніс загострився, губи були бліді. На її тілі, сухім і тонкім, опадала фалдами чорна сукня, котра передніше колись була тісна на повнім стані.

Ганя пильніше придивилась допитливими очима на себе в дзеркалі і знов затрусилась усім недужим тілом. Вона не змогла довше дивитись на себе, почувши над собою подих смерті, і ледве дойшла до ближчого фотеля, сіла і затулила вид долонями. А під долонями все неначе уявки бачила вона те страшне, схудле лице, з запалими щоками, з блідими губами.

її серце щеміло, душа боліла. Вона напевно знала, що вже ніколи не верне любові до себе, як не воскресне мрець, і вже й не думала нічого, їй здавалось, що вона впала в глибоку, прудку воду; вода її несе на бистрину, котить, а вона стратила вже всю силу, оддалась на загин.

Перещеміло її серце, пішла скорбота тихіше. З-під долонь вона неначе несподівано глянула на Нестеринський яр, де вона була така щаслива, без краю, без міри щаслива, ніби побачила бідну економську хату, обставлену бідною обставою. Перед нею ніби розстелився зелений яр, як от розстеляють квітні килими, а в яру ніби бачила вона колодязі з високими цямринами