Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

довкола П. — важкодоступної місцевості, горбистої, малопридатної для нападу й вигідної для оборони, хоча ця ділянка легко могла опинитися в оточенні, якби супротивникові пощастило відрізати лівий і правий фланги «синіх» від центру. І саме на цьому була зосереджена під ту годину увага «червоних». Та якщо лівий фланг «синіх» невпинно відступав, то правий стояв непохитно, ба ще й більше — поволі просувався вперед, виказуючи при тому тенденцію так розтягтися, що могло здатися, ніби він має намір узяти в лещата ворожий фланг. Як на цісаря, то була цілком банальна ситуація. Якби він очолював «червоних», то повільним відступом заманив би розтягнутий фланг «синіх» так далеко, — водночас зосередивши свої головні сили на зовнішньому його боці, — що між цим флангом і центром «синіх» зрештою утворилася б оголена ділянка. Та він, цісар, не сказав нічого. Його непокоїв той дивовижний факт, що полковник Луґатті, трієстинець (і марнолюбець, яким, на тверде переконання Франца Йосифа, міг бути лише італієць), мав комір шинелі недозволено високий навіть для кітеля, а полковник, аби ніхто не помилявся щодо його ранґу, ще й кокетливо розхристав той огидно височенний комір.

— Скажіть, пане полковнику, — спитав його цісар, — де ви шиєте свої шинелі? У Мілані? Я, на жаль, давно позабував тамтешніх кравців.

Штабний полковник Луґатті клацнув підборами й застебнув коміра.

— Тепер ви можете видатися лейтенантом, — сказав цісар. — Молодо виглядаєте!

І, приостроживши біластого, він учвал помчав до пагорба, де, цілком на взірець давніх баталій, зібрався весь генералітет. Цісар вирішив урвати «бойові дії», якщо вони аж надто затягнуться, бо прагнув подивитися дефілювання війська. Франц Фердинанд, звичайно, зробив би інакше. Той завжди ставав на бік котрогось «супротивника», починав віддавати накази і, звісно, завжди перемагав. Бо чи знайдеться в світі генерал, що переміг би престолонаступника? Цісар неуважно обвів своїми ясно-блакитними старечими очима довколишні обличчя. «Самі пустоголовці!» — подумав він. Ще кілька років тому це могло б його розсердити. А нині вже ні, тепер — ні! Він не знав напевне, скільки йому років, але відчував, коли його оточували інші, що дуже старий. Часами йому здавалося, наче він просто-таки лине геть від людей і від землі. Що довше він дивився на людей, то менші всі вони ставали, й слова їхні долинали до нього мовби з далекої далечіні і знов відбивалися від його слуху байдужою луною. І якщо з кимось, причетним до нього, траплялося лихо, він добре бачив, як не просто було іншим обережно повідомити його про те. Ох, не знали вони, що він усе спроможний витримати! Великі болі давно вже оселилися в його душі, і нові болі прилучалися до давніших, мов давноочікувані брати. Він уже не гнівався на повну силу. Він уже не радів усією душею. Він уже не страждав занадто тяжко. Тепер він справді урвав «бойові дії», і врочистий марш військ мав, урешті, початися. Вони вишикувалися на безкраїх полях, полки всіх видів зброї, на жаль, в уніформі захисного кольору — така собі новітня штука, що була цісареві не до серця. А проте ще полум’яніли криваво-червоні рейтузи кіннотників на тлі сухої жовтизни стерень, протинаючи сірість піхотних лав, як блискавка протинає хмари. Бліді й вузькі блискавиці шабель виблискували перед рухомими лавами. Червоні хрести на білому тлі жаріли позад кулеметних підрозділів. Мов боги війни стародавнього світу, їхали на своїх важких повозах артилеристи, а прегарні гніді й булані коні ставали дибки у своїй могутній і гордій покорі. У польовий бінокль Франц Йосиф бачив рух кожного окремого рою. Протягом кількох хвилин він відчував гордість за свою армію і протягом ще кількох — жаль за її втрату. Бо він уже бачив її розбитою й розсіяною, поділеною між багатьох народів його розлогої імперії. Велике золоте сонце Габсбурґів для нього вже заходило, розбите, роздроблене на багато невеличких сонячних кульок, що знову мали сяяти — уже як окремі самостійні світила окремих самостійних націй. «Їм просто не до душі, щоб ними правив я! — думав старий. — З цим нічого не вдієш!» — додав він подумки… Бо він був австрієць…

Отож, на превеликий жах усім командирам, він спустився з пагорба й почав оглядати непорушні полки, майже рій за роєм, зупиняючись. Він проходив поміж шерегами, роздивлявся нові ранці й речові торбини, то тут, то там витягав з них яку бляшанку й питав, що в ній, помічав те чи інше отупіле солдатське обличчя й розпитував такого вояка про його рідну сторону, його родину й заняття, ледве чи й слухав відповіді, а інколи простягав свою стару руку й поплескував котрогось лейтенанта по плечі. Отак він дістався й до єгерського батальйону, в якому служив Тротта.

Минуло чотири тижні, як Тротта вийшов із шпиталю. Він стояв попереду свого рою, блідий, схудлий і байдужий. Та коли до нього наблизився цісар, він почав усвідомлювати свою байдужість і пошкодував про неї. Йому здавалося, що він нехтує якимось своїм обов’язком. Чужа стала йому армія. Чужий став йому верховний головнокомандувач. Лейтенант Тротта нагадував людину, яка втратила не лише вітчизну, а й тугу за нею. Він жалів білобородого старого, що підходив дедалі ближче, з цікавістю обмацуючи ранці, речові торбини та бляшанки з консервами. Лейтенант бажав собі знов зазнати того п’янкого захвату, що сповнював його в усі святкові години його життя у війську й там, удома, на балконі батькової оселі, й під час кожного параду та кожного огляду військ, і лише кілька місяців тому на день Тіла Христового. Ніщо не ворухнулося в душі лейтенанта Тротти, коли цісар опинився за п’ять кроків від нього, ніщо не тенькнуло в його випнутих грудях, окрім жалю до старого чоловіка. Майор Цоґлауер проторохтів належну формулу рапорту. З якоїсь причини він не сподобався цісареві. Франц Йосиф запідозрив, що в батальйоні, яким командував цей чоловік, не все ведеться найкращим чином, і вирішив придивитися до нього пильніше. Він уважно поглянув на непорушні обличчя вояків, показав на Карла Йозефа й спитав:

— Він хворий?

Майор Цоґлауер доповів про те, що сталося з лейтенантом Троттою.

Це прізвище діткнулося слуху Франца Йосифа як щось знайоме й водночас дражливе, і в його пам’яті виринув той випадок, спершу таким, як його змальовано в справі Тротти, а за