Читати книгу - "Лоліта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та ось бiда! Якась вiдбулась плутанина, вона свого часу погано прочитала дату в путiвнику, i Пляски в Чарiвнiй Яскинi давно скiнчились! Вона, втiм, взяла це стоїчно, — й коли виявилось, що в курортнуватому Уейсi є лiтнiй еатр i що гастрольний сезон у розпалi, нас природно посунуло туди — одного прекрасного вечора в серединi червня.
Не можу, нажаль, переповiсти вам сюжет п'єси, якою нас пригостили. Щось вельми дрiбничне, з претензiйними свiтловими ефектами, що зображали блискавку, й посередньою акторкою в головнiй ролi. Єдина вподобана мною деталь була гiрлянда з семи маленьких грацiй, бiльш або менш застиглих на сценi — сiм очманiлих, знадливо пофарбованих, голоруких дiвчаток шкiльного вiку, в кольоровiм серпанку, яких завербували на мiсцi (судячи по спалахам пристрасного хвилювання там i тут в залi): їм треба було зображати живу веселку, яка стояла протягом всiєї останньої дiї й, доволi дражливим чином, потроху танула за безлiччю послiдовних вуалей. Я подумав, пригадую, що цю iдею "веселки з дiтей" Клер Куїльтi та Вiвiан Дамор-Блок поцупили в Джойса, — й також пам'ятаю, що два кольори цiєї веселки були представленi болiсно-звабними iстотами: оранжева без упину юрзала на осяянiй сценi, а смагардова, за хвилину придивившись до чорної тьми глядацької зали, де ми, незворушнi, сидiли, раптом всмiхнулась матерi або покровителю.
Як тiльки завершилось, i навкруг гримнули оплески (звук нестерпно дiючий на мої нерви), я взявсь тягнути й штовхати Лолiту до виходу, адже менi не терпiлось чимдуж вивiльнити моє цiлком зрозумiле любовне збудження в надiйному сховку нашого неоно-блакитного котеджу пiд зорями здивованої ночi: я завжди стверджую, що природу подивляє те, що їй доводиться бачити крiзь вiкна. Проте, Лолiта забарилась, в рожевому зацiпенiннi зiщуливши втiшенi очi; бачення настiльки затулило в нiй всi iншi почуття, що її безвольнi руки ледве сходились долонями, хоч вона й аплодувала машинально далi. Менi й ранiш траплялось позирати в дiтей екстаз такого роду, та це була, чорт забирай, зовсiм особлива дитина, яка близькозоро спрямувала сяючий погляд на далеку рампу — при якiй я мигцем помiтив обох авторiв п'єси, або радше тiльки їх загальнi обриси: мужчину в смокiнгу й незвичайно високу брюнетку з оголеними плечима та яструбиним профiлем.
"Ти знову, нице бидло, пошкодив мою п'ясть", проказала тоненьким голосом Лолiта, сiдаючи в авто поруч зi мною.
"Ах, вибач менi, моя люба — моя люба ультрафiалко", сказав я, марно прагнучи вхопити її за лiкоть; i я додав, бажаючи перемiнити розмову — перемiнити прицiл долi, мiй боже, мiй боже: "Вiвiан — дуже цiкава дама. Я майже певний, що ми її бачили вчора, коли обiдали в Ананасi".
"Iнодi, ти огидливий бовдур", сказала Лолiта. "По-перше, Вiвiан — автор; авторка — це Клер; по-друге, їй сорок рокiв, вона замiжня, й у неї негритянська кров".
"А я-бо думав", вiв далi я, нiжно кепкуючи з неї, "я-бо думав, що Куїльтi твоя бувша пасiя — пам'ятаєш, про нього йшлося в милому Рамзделi, в тi днi, коли ти кохала мене?" "Що?", вiдказала Лолiта, напружено приндячись, "Рамздельський старий дантист? Ти мене, певно, плутаєш, з якоюсь легкою на передок штучкою".
I я все думав собi, як оцi штучки всi, все забувають, мiж тим як ми, старi шанувальники їх, здригаємось над кожним завiтним вершком їх нiмфетства...
19.
З Лолiтчиного вiдома й схвалення я перед вiд'їздом звелiв бердслейському поштмайстру надсилати нашi листи до запитання спершу в Уейс, а пiсля п'ятнадцятого червня в Ельфiнстон. Наступного ранку ми вiдвiдали Уейський Поштамт, де нам довелось чекати в короткому, але неквапливому хвостi. Безтурботна Лолiта стала вивчати фотографiї шахраїв, виставленi в простiнку. Красень Анатолiй Брянський, вiн же Тонi Браун, очi — карi, колiр обличчя — блiдий, розшукувався полiцiєю по звинуваченню в викраденнi дитини.
Faux pas похилого пана з сумними очима було в тому, що вiн ошукав поштове вiдомство, а крiм того — нiби цього не було достатньо — вiн терпiв на невимовну деформацiю ступнiв. Насуплений Суллiван подавався з попередженням: вiрогiдно, озброєний i мав уважатись надзвичайно загрозливим. Якщо ви бажаєте зробити з моєї книги фiльм, пропоную такий трюк: поки я розглядаю цi фотографiї, одна з них тихцем перетворюється в моє обличчя. А ще була замазана свiтлина Зниклої Дiвчинки: чотирнадцять рокiв, спiдниця в клiтину й, до рими, торбина, звертатись до шерiфа Фiшера, Фiшерiфа, Фiшерима.
Не пригадую листiв, адресованих менi; що ж стосується Доллi, прийшов її шкiльний вiдгук, а крiм того — їй був лист в дуже незвичному, дуже довгому конвертi. Я цей лист без коливань вiдкрив i з ним ознайомився. Проте, помiтивши, з якою байдужiстю дiвчинка рушила до газетного кiоску при виходi, я вивiв, що мої дiї добре нею передбаченi.
"Доллi — Ло! Ну ось — п'єса пройшла з величезним успiхом. Усi три пси лежали спокiйно — їм, вочевидь, вкапнула щось наша люба докторка. Лiнда, яка замiстила тебе, знала роль на зубок, грала чудово, поєднуючи жвавiсть iз витримкою, та даремно ми в нiй шукали б твою чутливiсть, твою невимушену наснагу, чарування моєї — i авторської — Дiани; втiм, автор цього разу не прийшов аплодувати нам, а неймовiрна гроза на дворi дещо заглушила наш скромний "грiм за сценою". Ах, мiй боже, як плине життя! Тепер, коли все скiнчилося — школа, спектакль, моя iсторiя з Роєм, вагiтнiсть мами (нажаль, дитина довго не прожила), все це здається таким колишнiм, хоча насправдi я все ще вiдчуваю лоскiт гримаси на обличчi.
По снiданку мене вiдвозять у Новий Йорк, i навряд чи менi вдасться так влаштуватися, щоб не їхати з батьками в Європу. Маю для тебе ще гiршу вiстку, Доллi-Ло! Не знаю, чи вернешся ти в Бердслей,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лоліта», після закриття браузера.