Читати книгу - "Списоносці"

Уклавши угоду з німцями, ми почали діяти активніше.

Згодом я теж розглядав угоду з німцями як історичну необхідність. Проте мені довго не давала спокою думка, що в моєму відділі працюють агенти абвера. Я сушив голову над тим, хто з моїх працівників — агент фон Мерінга, але, зрештою, покинув про це думати. Незабаром я одержав нове важливе завдання.

Уряд вирішив таємно організувати засилку в Чехословаччину збройних загонів. Це завдання було під силу тільки списоносцям. Йшлося про організацію добровільних збройних загонів, навербованих з націоналістів, які погодились би воювати проти Чехословаччини. Відверто кажучи, це було неважкою справою. Наша організація налічувала в той час уже чимало членів, особливо багато було в ній офіцерів та інструкторів фашистської молодіжної організації — «Левенте». Я вирішив доручити формування таких загонів найбільш надійним списоносцям.

Якось Титус западав мене, де я навербую стільки людей.

— Нема нічого легшого, любий Титусе. У нас в країні стільки дипломованих безробітних, офіцерів у відставці, що набрати дві тисячі добровольців — це ж дрібничка. Я вже не кажу про студентів, членів усяких молодіжних організацій. Наступного тижня мої люди розпочнуть набір.

— Без всякої підготовки? — спитав він.

— Яку підготовку ти маєш на увазі? Адже табори для навчання в нас є.

— Та справа не в тому! — сказав Титус. — Ми ж нічого не зробили для створення сприятливих настроїв. Сьогодні до обіду відбулася нарада в пана міністра. Було вирішено перед проведенням цієї операції підготовити і відповідним чином настроїти маси. Треба все використати для цієї мети: пресу, радіо.

— Сподіваюсь, ти не доручиш мені ще й це?

— Можеш не боятися! — сказав Титус з відтінком іронії. — Твоє завдання — забезпечити через списоносців наші органи пропаганди матеріалами. Треба домогтись, щоб люди, які готуватимуть матеріали, самі цілком вірили в те, що писатимуть чи говоритимуть.

— Зрозуміло. А який строк дається для виконання завдання? — спитав я.

— Не обмежуватиму тебе строками. Я знаю твої здібності. Розпочинайте, а потім побачимо. Одночасно розпочинайте і навчання добровольців.

Слова Титуса не дуже порадували мене. Але по дорозі до Зугло я все обміркував і прийшов до висновку, що його план правильний. Я тільки не знав, як братися за цю справу.

Того ж дня я мав зустрітись з Веронікою. Вже кілька років вона була моєю коханкою. На жаль, я був дуже зайнятий по службі і рідко бачився з нею. Вероніка нічого не знала про мою роботу, крім того, що я працюю в генеральному штабі. Моє ставлення до дівчини не змінилось, її товариство завжди якось освіжало мене.

Тієї ночі, йдучи додому, я почував себе втомленим і стурбованим. Можливо, мій поганий настрій був викликаний осінньою погодою: тиха мгичка, голі дерева. Я виліз з машини досить далеко від особняка і пішов пішки. Брук був устелений товстою ковдрою опалого листя, яке блищало при світлі ліхтарів, мов живе срібло. Крізь щілини віконниць пробивалось мерехтливе проміння, пронизувало м'яку темряву і тануло в яскравому світлі ліхтарів. Сади, дерева, принишклі кущі — і навколо всеохоплююча тиша. На мить я зупинився і раптом всім своїм єством відчув, що наближається старість. «Боже мій, — промайнуло в свідомості, — мені вже п'ятдесят років! П'ятдесят років! Жолт на другому курсі військової школи, і я незабаром матиму сина-лейтенанта!»

Вероніку я застав смутною. Вона вийшла до мене в японському шовковому халаті. Її свіжовимите волосся сяяло в слідчому світлі. Ми поцілувались. Як завжди, вона розстебнула мій плащ, пояс і зняла шаблю. Але рухи її були якісь машинальні, байдужі.

Я подзвонив у відділення старшому черговому і сказав йому номер, по якому, коли буде потрібно, мене можна знайти. Вероніка приготувала вечерю, я помив руки. Розмова наша щось не клеїлась, усе було не так, як завжди. Не розповіла Вероніка, як звичайно, нових пліток, почутих у банку, не поділилась враженнями про побачену кінокартину, нічого не сказала й про своїх молодших сестер, їла теж мляво, без апетиту, а до ікри, яку вона дуже любила, навіть не доторкнулась.

— Ти погано почуваєш себе? — спитав я.

— Ні, ні, — заперечила вона. — А що?

— Ти така якась… мовчазна, — посміхнувся я. — Щось трапилось у банку?

— Ні, сьогодні нічого не сталося.

— І анекдотів нових не чула сьогодні?

Вона заперечливо хитнула головою.

— Тоді в чому ж справа? Ти не їси, не розмовляєш зі мною, не жартуєш. Що з тобою?

— В мене поганий настрій. Нічого, пройде…

Я мовчки повечеряв, закурив сигару і крізь клуби голубувато-сизого диму довго дивився на дівчину. Знову й знову я пересвідчувався в тому, що час не торкнувся вроди Вероніки, що вона залишилася такою ж красунею, якою була кілька років тому.

Вероніка зажурено сиділа за столом, сховавши обличчя в долоні.

— Вероніко! Підійди, люба, сюди…

Я посадив її на коліна і обняв стрункий стан.

— Вероніко, мила, ти ще кохаєш мене?

— Кохаю…

— Тоді, будь ласка, скажи, чому в тебе сьогодні такий настрій?

— Про це дуже важко говорити.

— Випий склянку вина, і тобі полегшає.

— Дякую, не хочу…

Я обняв її і поцілував у щоку.

— Ну, годі, годі, дурненька! Що за кислий настрій… Скоро настане весна…

— Ще й осінь не минула, — кинула вона зітхнувши.

— Зима обіцяє бути короткою, а навесні ми поїдемо з тобою в Італію. Вдвох, Вероніко, — ти і я…

— Навесні? Боже мій, чи доживемо ми до весни? Це ще так далеко…

Вона звільнилася з моїх обіймів, сіла навпроти і поправила зачіску.

— Учора Ержі підійшла до мого ліжка… — почала вона задумливо.

Ержі була молодшою сестрою Вероніки. Вона не схотіла вчитися і працювала на машинобудівному заводі. Я вже писав, що у Вероніки було дві сестри. Наймолодша, їла, ходила до школи.