Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

Для привалу місцина була дуже зручна. В бескиді видніла глибока печера, вхід до якої можна було легко оборонити від напасників. Перед печерою розстилався майданчик, де можна було розкласти багаття. Густі чагарі робили його невидимим з другого берега. З допомогою лісовиків Ун і Зур заходилися зміцнювати вхід до печери. Надвечір ця своєрідна фортеця уже могла витримати навалу і трьох десятків людей.

Син Тура заявив:

— Ун, Зур і лісовики тепер дужчі за вогневиків!

І зайшовся голосним, звитяжним сміхом, заражаючи своїми веселощами всіх інших.

Гірський потік відбивав у своїх водах пурпурову кулю призахідного сонця. Хмари палали казковими барвами. Здавалося, на заході здіймаються червоні скелі, такі, як на півночі, там, де жило колись плем’я ва. А то вся савана ніби зацвітала скабіозами. Потім раптом розверзалися провалля з сірчаними ребрами. Нарешті барви зблякли, і в присмерку вогонь багаття видався людям особливо гарним. Вітрець куйовдив вогненні язики, весело потріскував хмизняк, до неба шугали іскри. На вечерю для всього загону смажилася ціла оленяча туша. Лісовики під наглядом Зура пекли на плескатому камені боби, корінці та гриби.

Уже довечерювали, коли Ра — він сидів ближче до урвища — схопився на ноги, й щось пробурмотів. Рука його показувала на другий берег.

Ун і Зур пролізли крізь чагарі, визирнули з-за кущів і аж здригнулися: ліворуч від їхнього табору, на тому боці, блимав вогник. Він був ще зовсім кволий, ледве видний з купи хмизу. Скоро полум’я розгорілося, до неба злинули червоні язики. По землі стелився рудий дим. Відтісняючи темряву, полум’я росло й ширилося. Навколишній степ осявали його відблиски. Видно було, як коло багаття пораються люди. В хисткому світлі їхні постаті то чорніли, то червоніли.

До Уна прилучилися всі лісовики. Розсунувши гілля, вони вогняними очима стежили за своїми одвічними ворогами, раз у раз тіпаючись зі страху. Найстарші згадували панічну втечу крізь пущу, трупи родаків, забитих ударом рогатини чи кам’яної сокири.

Багаття вогневиків розгорілося, і тепер Ун міг докладно роздивитися їхній табір. Він бачив, як вогневики на-стромляли на патики шматки дичини і смажили їх на вогні. Ворогів було семеро, всі чоловіки. Очевидно, це був мисливський загін, такі загони існували в багатьох первісних племен: кзамів, рудих карликів, у самих уламрів, а колись і в безплічків. Один мисливець гартував на вогні вістря рогатини. Здавалося, вогневики й гадки не мали, що на протилежному березі теж горить кострище, їхній табір лежав нижче за табір Уна й Зура. До того ж хащі закривали багаття суцільною стіною. Але скоро Ун збагнув, що вогневики щось помітили. То той, то той мисливець оберталися до кручі й пильно дивилися вгору.

— Вони бачать світло нашого багаття! — зауважив Зур.

Спокій ворогів здивував його. Мабуть, вогневики думали, що в печері інший загін їхніх одноплемінників.

Уламр став розпитувати Вао. Вона показала рукою на пониззя, потім на верхів’я річки і пояснила, що переправи близько нема. Течія така бурхлива, що ні людина, ані звір не можуть перехопитися вплав. Треба йти цілу, ніч до ранку, щоб дістатися до ворожої стоянки. Отже, обидві сторони могли на якийсь час почуватися цілком безпечно.

Довго ще спостерігав Ун цих істот, чий спосіб життя був ближчий до уламрів, ніж до лісовиків. Водночас вони дуже скидалися на одвічних ворогів його племені, лютих людожерів кзамів.

Хоч відстань між їхніми таборами була чимала, Ун чітко бачив куці криві ноги й довгасті тулуби вогневиків. Він лиш не міг досить ясно розгледіти їхні голови, масивніші, ніж у кзамів, з важкими щелепами і величезними надбрів’ями.

— Цієї ночі вогневики на нас не нападуть, — озвався нарешті Ун. — Але чи зважаться вони напасти завтра?

Страху перед наступною сутичкою не було в. мужньому серці сина Тура. Він вірив у перемогу. Нехай лісовики поступаються фізичною силою, зате їх куди більше, ніж вогневиків. А крім того, уламр сподівався на свою власну силу і на Зурові хитрощі.

— Чи мають вогневики ратища й дротики? — запитав він.

Син Землі знову звернувся до Вао. Та не зразу втямила, про що її питають, а потім передала запитання своєму найстаршому одноплемінникові.

— Вони кидають каміння, — промовив Зур, коли розібрався нарешті в белькотанні й жестикуляції лісовиків.

- І не вміють добувати вогонь! — звитяжно вигукнув Ун.

І він показав на два вогники, що блимали на певній відстані від багаття, обкладені камінчиками. Якщо вбити цей вогонь, як вороги вбили колись вогонь уламрів (до того, як Нао узнав таємницю добування вогню від ва), вогневикам доведеться вернутися до своїх одноплемінників.

Ніч проминула без пригод. Ун, а він вартував перший, міг легко стежити за ворогами. Місяць цього вечора зайшов пізніше, ніж напередодні. Водночас з уламром несли варту двоє лісовиків. Вони вже визнавали необхідність варти і змінювали один одного, коли їм загрожувала небезпека. Чи ж треба говорити про те, яку загрозу становили для них вогневики?

Коли на варту заступив Зур, місяць уже зайшов за обрій. Багаття на тому березі пригасало, кидаючи навкруг лише кволі відблиски. Всі ворожі воїни позасинали. Лише дозорець ходив по табору. Видно було, як його тінь снувала туди-сюди у напівтемряві. Невдовзі Зур перестав бачити вартового, але зіркий Ра стежив за ворогом попри відстань і морок.

Нічні години тяглися поволі. Міріади небесних світил хилилися на захід. Інші безперервно народжувалися на східній половині неба й піднімалися до зеніту. Лише на півночі нерухомо яскріла одна червона зірка. Вдосвіта густий туман, піднявшись над водою, оповив увесь протилежний берег.

Табір вогневиків зробився невидимий.

Уже зовсім розвидніло, але туман не розходився. Вітрець іноді розривав його, сонце потроху розтоплювало білу запону. Ось уже прозирнули обриси другого берега. Спершу виткнулися