Читати книгу - "Таємниці розкриває санскрит, Степан Іванович Наливайко"

їхня на початку кожного нового року відновлюється, а їхня боротьба розглядається як запорука суспільної та світової гармонії. Одні не можуть існувати без інших, вони — дві половинки всесвіту, своєрідна єдність протилежностей. Всесвіт повний, довершений, коли ці дві половинки вкупі. Асури уособлюють нижній, земний світ, воїнський стан, а деви — вищий, небесний та жерців-брахманів.

Час для ведійських аріїв був циклічним процесом. Наприкінці кожного року наставала криза, коли космос, доти впорядкований і налагоджений, змінювався хаосом. І для відновлення ладу, порядку треба було знову повторювати акт творення світу, що його свого часу здійснив Індра. Це уявлялося як повторення подвигу Індри в ритуалі новорічного святкування. Воно влаштовувалося в день зимового сонцеставу й мало на меті відновити світло й тепло після періоду мороку й холоду, мало на меті відновити для людини життя з усіма його благами й вигодами. Саме свято складалося з низки різноманітних змагань — перегонів колісниць, гри в кості, роздачі дарів, словесних поєдинків тощо. Вважалося, що Індра, подолавши Врітру, <215> здобув багатство, і переможець у змаганні мався за прототип свого міфологічного звитяжця. Він ніби ще раз повторював подвиг Індри і сам ніби здійснював новорічний ритуал відродження до життя.

Основний міф «Рігведи» повторюється безліч разів у безлічі гімнів і в безлічі варіацій. Цей своєрідний сценарій відтворює приурочений до Нового року перехід тієї критичної миті, коли космос повертається до свого первісного, недиференційованого стану. Особливий ритуал мусить заново синтезувати космос, повторивши всі етапи його становлення. Давня індійська драма — не що інше, як відтворення цієї космогонії і ритуальне дійство, в основі якого — міф про битву Індри з Врітрою.

Отже, Новорічне свято — це космогонічний ритуал, який відтворює подвиг Індри й означає відродження природи до життя. Спершу його справляли в період зимового сонцестояння або весняного рівнодення. Зрозуміло, що в міру просування ведійських аріїв до Індії це ритуальне дійство в зовсім інших кліматичних умовах мусило втратити своє первісне значення. Так воно й сталося. Проте і в теперішніх деяких індійських святах (наприклад, холі, дашахра, дивалі) закладена та сама ідея: перемога світлих сил над темними, добрих над злими.

Значить, витоки цього веселого, радісного свята — Нового року — слід найперше шукати на попередній батьківщині аріїв, у відповідній кліматичній зоні, тобто й на території сучасної України. Саме звідси якась частина ведійських аріїв вирушила в далекий шлях до Ірану та Індії, а якась частина лишилася, як те засвідчуть і античні, і пізніші дані. Причому вирушила частина молода, так би мовити, авантюрна, а лишилася, очевидно, частина досвідченіша й у літах, яка зберігала й могла передати нащадкам обряди, ритуали та уявлення про світ чи то наочно, чи то в піснях і танцях, чи то в казках та легендах. Бо саме українські веснянки, колядки та щедрівки досьогодні зберегли вірування й уявлення, відбиті в «Рігведі». Вона хоч і записувалася в Індії, в Пенджабі, проте деякі гімни її, наскільки можна судити, створювалися і на берегах Дніпра та Південного Бугу.

А з Пенджабом Україна виявляє чимало звязків на різних рівнях. Історичний Пенджаб — область однієї з найстаріших на Землі цивілізацій, де за кілька тисячоліть до нової ери розквітала так звана хараппська культура, не менш знаменита, аніж трипільська. Обидві культури виявляють не тільки спільне в таких назвах як Тріпура й Трипілля, Хараппа (Халіюппа) та Халеп'я, які, до речі, мають і своїх близькосхідних двійників Тріполі й Алеппо (Халеб), але їх споріднює і поклоніння Богині-матері та Священному Бикові.

«Махабгарата» називає Пенджаб Араттою, а назва Аратта зустрічається ще в шумерських кли<216>нописних текстах. Саму цю назву деякі сучасні дослідники прикладають і до України трипільських часів, і, як засвідчують дані, не без підстав. Бо в Аратту входили, як засвідчують індійські джерела, такі племена як сінди й сувіри. А такі племена засвідчуються античними авторами і на території Давньої України.

У Пенджабі й сьогодні живуть чонгари, а в Україні, у Присивашші, є півострів Чонгар. На ньому ж — унікальний поховальний комплекс трипільських часів, що відбиває рігведійські уявлення. Деякі вчені вважають чонгарів предками європейських циган, а циган усі без винятку дослідники пов'язують саме з Пенджабом. З Пенджабом давньоіндійські міфи пов'язують долю Самби, сина Крішни; Самба спорудив тут перший храм Сур'ї-Сонцю і запровадив поклоніння йому. Ім'я Самба означає Кий, що важливо і в світлі того, що в легендах про походження Києва і окрім цього факту простежується виразний індійський струмінь. Пенджаб згадує і «Влесова книга», пам'ятка ІХ століття, написана жерцями-волхвами. У Пенджабі й сьогодні є свої «запорожці», які знають тільки військову справу і носять жовто-блакитне вбрання.

Уявлення про асурів, які в «Рігведі» та в інших давньоіндійських пам'ятках виступають як старші брати богів-девів і їхні постійні супротивники, сходить до епохи індоєвропейської спільності. Причому слово асур первісно означало «бог», «владика». І це підтверджують угрофінські мови. Мордовська мова зберегла слово азор — «пан», «володар». У мові комі слово озир означає «багатий». Обидва слова, на думку дослідників, — безперечне запозичення з індійського асур — «бог», «всевишній», оскільки в іранських мовах це слово має форму ахур. Арії, як народ пастушницький і землеробський, могли сусідити, на думку вчених, з угрофіннами тільки з Півдня, з боку степів, де згодом з'явилися скіфи, тобто на північ від Чорного моря. Отже, арії мусили населяти й територію сучасної України. І справді, в мові саамів слово ар'яла, первісно «арійський», означає «південний».

Петербурзький історик та археолог Л.Клейн пише:

«Міф про перемогу над Врітрою міг би отримати найпростіше пояснення: чи не був це напочатку місцевий пояснювальний міф (так званий топо-етіологічний) міф про походження Дніпрових порогів? Згодом він здобув дещо ширший міфологічний зміст: дарування вод посушливому краєві, можливо, позбуття від зимового льодоставу, перемога над силами зла» (Клейн, 17–20).

Тож і не дивно, що міф про битву Індри й Врітрою і досі зберігають наші веснянки, колядки й щедрівки, а також деякі народні танці й ігри, пов'язані з сезонними святами. І помітив це Іван Нечуй-Левицький ще понад сто двадцять років тому. Зібравши все, що сто<217>сувалося Громовика-воїна, який наступає на ворожу Невір-землю, щоб звоювати Биж-город, де сидить якийсь лихий цар Ворот, він каже: та Невір-земля, той Биж-город, про який співається в колядках і