Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

з ніобію і танталу на нержавіючу сталь. Спартак допоміг їй скласти матмодель і, головне, програму, яка обраховувала конкретний режим напилення. В цілому все було настільки красиво і просто, що я навіть переписав собі Алчину програмульку та ще деякі речі з її диплому. Бо, читаючи все це, у мене народилася ідея, завдяки якій я заробив свій перший мільйон… Причому мільйон баксів, а не наших «дерев’яних». Так-так, не посміхайся, пане Уханьський! Так воно і є, як саме я розказав!.. Не віриш?!

– Моя віра чи невір’я тут ні при чому, – знизав плечима Валерка, – я просто не можу перевірити твою розповідь, ото й усе.

– А ти на мене подивись! На шмотки мої, на тойоту, на охоронців… Відчуваєш масштаб?! А все завдяки тій ідеї… Адже покриття з ніобію і танталу, напилене у вакуумі на нержавіючу основу, за кольором неможливо відрізнити від золота. Тоді в моді були золоті стоматологічні коронки… Отож я й почав клепати майже «золоті» зубні коронки! Тобто брав у замовників золото як сировину і стоматологічні зліпки коронок, мостів і цілих щелеп. Потім техніки переводили зліпки у нержавійку, на яку напилювали покриття. Без аналізу від золота не відрізнити!

– Отже, ти фактично викрав інтелектуальні напрацювання своєї Алки й мого друга Спартака, на них і розбагатів… – скрушно зітхнув Валерка.

– По-перше, хто їм обом винен, що ці лохи не побачили власної вигоди?! По-друге, я їхні напрацювання не стільки викрав, скільки зреалізував на практиці. Адже ще треба було підключити те, що тепер називається схемою з давальницькою сировиною… У підсумку, на вході я мав справжнє золото, а на виході – «золоті» на вигляд стоматологічні вироби, які насправді є нержавійкою з напиленням. І головне – всі учасники процесу були вкрай задоволені. Отак я заробив свій перший «лимон» баксів. А далі пішло-поїхало… До речі, Сіму і Зеку пам’ятаєш?..

– Аякже, чудово пам’ятаю цих розгильдяїв, – стрепенувся Валерка.

– Ага! То колись вони розгильдяями були, а тепер вони теж добре стоять. Не гірше від мене, – посміхнувся Ляля. – Сіма – він же Богдан Симоненко – лісом займається. Вагонами шарашить відмінну закарпатську деревину до Європи за ціною дрів. Фактично – за безцінь. А вже там, в Європі, ціна ой як злітає!.. Я й сам було хотів цим зайнятися, та все ж не наважився: там попервах все було просто, але зараз конкурентів розвелося багацько, можна нарватися. Але Сіма виявився сміливішим.

– А Зека? Цей що продає?..

– Зека – то Олежка Філатов.

– А може, Фомічов?..

– Та ні! Фомічов як сидів у Дніпрорудному, так і досі там сидить. Теж мені придурок-скелелаз… хоча теж Олег. А Зека – це таки Філатов! Він тепер у Парижі. Велика людина, майже дипломат.

Валерка трохи замислився, потім запитав:

– А чого його Зекою називають? І що там у Парижі?..

– «Зека» – це скорочення від «Громозека». У Кіра Буличова був такий персонаж. Пам’ятаєш мультик «Таємниця третьої планети» про Алісу Селезньову? Прикольний такий велетенський кіборг, шестирукий археолог, який на чоботях-роликах катався…

– «Офіціанте! Чотириста крапель валер’янки і салат» – це він?..

– Саме так, точно! Громозека напивався валер’янкою. Наш Зека – він родом із Тюмені, син заступника декана з тамтешнього інституту. Його батько і гроші мав, і зв’язки, але синуля ще в шкільні роки «заливати за комір» почав. Адже Тюмень – це Сибір, там холодно, клімат такий, що всі «гріються»… Ну от, свого часу я на інженерно-фізичний факультет з Москви перевівся, а Зека – з Тюмені. Точніше, батько-замдекана «за знайомством» до Києва під нагляд друга синулю сплавив, щоб Зека свої «п’яні художества» демонстрував подалі від рідної домівки. А друг його батька – це не хто інший, як наш декан, він же і завкафедрою… Отож він і наглядав за Зекою.

Але після захисту диплому Олежка Філатов додому повернувся. Причому за час навчання він пити зовсім не кинув, на що тато відверто сподівався… Що робити?! Знайшли йому наречену – знов-таки не без батькової допомоги: діваху красиву, спритну, розумницю – рідкісний букет достоїнств. Але при цьому моторошно жадібна до грошей – це щодо недоліків… І тут між ними несподівано кохання спалахнуло! Буває ж таке, прикинь?!

Ляля мугикнув і розплився в посмішці.

– Та чого тільки не буває, – погодився Валерка.

– Отож я й кажу… Наш Зека відтоді нібито навіть з випивкою зав’язав! Батько-замдекана спілкувався з іноземцями, які в Тюмень приїжджали, отож і познайомив з ними невісточку, а вона за півроку вже в російському посольстві у Франції опинилася. Зека, природно, разом з нею – як чоловік… А що?.. І тепер він в Парижі… начальство його ціну-у-у… цінує-е-е…

Хоча Ляля начебто й випив небагато, проте, очевидно, втомився від розмов. Його очі почали злипатися, язик заплітався, він помітно позіхав. Зрештою Валерка зглянувся над ним і, розпрощавшись, поквапився піти додому пішки. Хоча на прощання Ляля наполегливо пропонував підвезти його на тойоті «з вітерцем».

Накрапав дрібний прохолодний дощик, було сиро й холодно. Валерка намагався повернутись подумки до «двушки», де треба було якнайшвидше зробити ремонт. Однак весь час вертався до почутого від Лялі.

Ох, до чого ж дивні піруети виписує теперішнє життя! Ляля зі своїми друзяками, як з’ясувалося, швидко зметикували, що саме треба зробити, аби грошенят побільше заробити. Виявляється, все дуже просто: розум, чуйне ставлення до інших, добра освіта, золота медаль за школу, «червоний» диплом після інституту – це аж ніяк не головне; достатньо мати велике бажання розбагатіти за всяку ціну, не гребуючи нічим!.. Або ще простіше:

Щоб заробити гроші – потрібно палке бажання

ЗАРОБИТИ ГРОШІ!

Круглого відмінника Спартака викинули з Інституту електрозварювання за скороченням. При цьому він так і не захистився й тепер мотиляється по якихось другосортних газетьонках. Сам Валерка поки що офіційно оформлений на авіазаводі, який повільно наближається до розорення. Заводської зарплати ледь вистачає, щоб купити поїсти, сяк-так одягнутися й відкласти лічені копійки на відпустку біля річки або «дикуном» на морі. Якщо нічого не зміниться, то через рік-другий злидні тебе здолають.

Отже, треба бути чесним хоча б із самим собою: зараз настав час комерсантів і бізнесменів! А тому Валерка все робить вірно, поступово переорієнтовуючись на ремонт «вбитих» квартир з їхнім наступним перепродажем. Ех-хе-хех, набрати би ще бригаду фахівців – тільки таких, що не підкачають!.. Тоді справа могла би значно прискоритися.

Гуртожиток ВАТ «Охтирський пивоварний завод», Охтирка, середина жовтня 1998 року

Перемога Олександра Слободяна[78] на парламентських виборах по мажоритарному округу № 220 у березні 1998 року