Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ясно, — нервово стукаю пальцями по коліну.
Кошеня, згорнувшись калачиком, спить біля моїх ніг. Мені б його безтурботність.
— Ліда з Женею в гості до мене хотіли прийти, нам до контрольної треба підготуватися, ти не проти?
Згадую про те, що подруги весь день до мене напрошуються. Їм, звісно ж, не навчання важливе, а подробиці наших із Давидом стосунків. Але йому про це знати не обов’язково.
— Це тепер і твій дім теж, тому не варто питати такі дурниці.
— Дякую.
У місті майже немає заторів, тому зворотний шлях займає небагато часу. Леонов виймає з автомобіля коробки та валізи, ставить їх поряд із лавочкою у дворі. Я залишаюся внизу, поки він носить їх до квартири. На четвертий поверх. Без ліфта. Сам.
Назад він повертається без куртки, м’язи на його руках напружуються під чорним гольфом, коли він підіймає чергову сумку з речами.
— Ще одну ходку доведеться зробити, усе одразу не заберу, — каже він. — Не змерзла? Посидь в автомобілі.
— Ні, нормально. Погода сьогодні хороша, жодних хмар та дощів. Подихаю трохи повітрям.
— Гаразд. Я тоді швидко.
Фігура Давида зникає в темряві парадного, а за десять хвилин ми вже разом входимо в нашу квартиру. Весь коридор зайняли мої речі. Я відпускаю кошеня на підлогу, тяжко зітхаю.
— Схоже, мені не доведеться сумувати за твоєї відсутності. До кінця твого відрядження якраз розгребу це все.
— Якщо не знайдеш місця — скажеш. Придбаємо комод або шафу невелику подивимося.
Давид зачиняє вхідні двері та повертається до мене.
— Замовлю нам обід. Мені незабаром на залізничний вокзал їхати.
— Мені провести тебе?
— Не варто, — відмахується він. — Ти що будеш?
— Салат якийсь, мені дієту прописали.
— Добре.
Давид виймає з кишені телефон, набирає службу доставляння, ховаючись за дверима ванної кімнати. Я прислухаюся до його розмови, щосили намагаючись зрозуміти, з чого почати. Напевно, потрібно спочатку вийняти одяг та скласти його до шафи. Або краще знайти вільне місце в шафі й оцінити, чи поміститься там усе.
***
Ми обідаємо, а за кілька годин я вже залишаюся у квартирі сама. Поцілувавши на прощання чоловіка, зачиняю за ним двері й одразу ж відчуваю порожнечу всередині.
У квартирі занадто тихо. Чим зайняти себе тут — не уявляю. Це місце для мене все ще відчувається чужим.
Я відписалася подругам, що завтра можемо зустрітися, сама ж сідаю прямо на підлогу в коридорі, зі страхом дивлячись на неосяжні валізи, ящики та пакети. Куди це все помістити? Площа житла Давида набагато менша, ніж наш другий поверх.
Спати лягаю вже після опівночі. Зиркаю на телефон, відраховуючи години від відправлення потяга Давида. Виходить, йому ще години три їхати. Відправлене йому повідомлення з побажанням доброї ночі так і залишилося невідправленим. Зв’язку немає.
Я тяжко зітхаю та зручніше влаштовуюся в порожньому ліжку. Кошеня застрибує до мене, муркоче прямо на вухо, заспокоюючи та заколисуючи.
Вранці я прокидаюся від вібрації мобільного телефона. Сонно тягнуся до тумбочки, але побачивши, хто телефонує — очі різко розчиняються і я забуваю про те, що за вікном ще тільки світає.
— Алло, — голос після сну все ще хрипкий та тихий. У горлі пересохло.
— Доброго ранку, — бадьоро каже Давид, який після довгої дороги, здається, навіть не втомився. — У тебе все добре?
— Звісно. Ти рано, — поглянувши на годинник, промовляю я.
— У мене потім часу може не бути набрати тебе. Нормально влаштувалася? Потрібно щось?
— Ні, усе добре.
— Чудово. Я зовсім забув тебе попередити, сьогодні ввечері в місто мій друг приїжджає, він зазвичай у мене зупиняється. Сподіваюся, ти не проти, якщо він поживе в нас? Заразом допоможе тобі там.
— Звісно ні, — вичавлюю із себе.
Жити зі стороннім чоловіком у невеликій квартирі для мене дивно, але це чудовий шанс познайомитися з кимось із друзів Давида. А ще, можливо, дізнатися про нього трохи більше.
— Його звуть Ігнат, він буде десь о восьмій, заразом і мені спокійніше буде, знаючи, що за тобою доглянуть. Мені час уже, завтра, швидше за все, зателефоную. Бувай, — на задньому плані почулися голоси та шум вулиці.
— Бувай. Сумую, — потягуюся на ліжку та усміхаюся.
Я оглядаю кімнату й у мене вкотре з’являється бажання тут усе змінити. От якби шпалери переклеїти, ліжко під іншу стіну пересунути, нову шафу купити — стало б набагато затишніше. Цікаво, Леонов не буде проти?
Ще якийсь час я лежу під ковдрою, але коли сонце безсоромно починає лупити у вікно, доводиться підійнятися. Сон давно випарувався.
Я готую сніданок, приймаю душ. Незабаром мають прийти дівчата, тому замовляю доставляння з ресторану та пляшку хорошого вина. Настрій чудовий. Уперше за багато днів я почуваюся щасливою та вільною. Дзвінок у двері лунає близько дванадцятої дня. Я поспішаю відчинити, це подруги.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не чужі, Аріна Вільде», після закриття браузера.