Читати книгу - "Зелений дім"

А Фусія: цей Хум трохи дурнуватий, Лаліто, але корисний для мене, бо вміє переконувати індіанців. Бачила б ти, як він їх обробляє, — і просить, і танцює перед ними, та ще й кричить, мовляв, християни — це дияволи, хазяїн обманює вас, бреше вам. А індіанці вірять йому і завжди віддають нам каучук по-доброму. І Лаліта: що ти їм кажеш, Хуме, розкажи мені докладніше, як ти їх переконуєш? А Фусія: коли-небудь вони його вб’ють, хто ж його тоді замінить, чорт забирай? І Лаліта: це правда, Хуме, що ти не хочеш повертатися до Уракуси? Правда, що так ненавидиш християн? І нас також? А Пантача: так, сеньйоро, бо християни побили його, — і Ньєвес: тоді чому він нас не повбиває, коли ми спимо? — а Фусія: бо завдяки нам він може мститися, — і Лаліта: чи то правда, що його повісили на капіроні? А Фусія: він божевільний, Лаліто, але не злий. Ти кричав, коли тебе припікали? І чудово ставить сильця, неперевершений у полюванні, та рибальстві. Ти мав жінку? Її вбили? А коли немає чого їсти, Хум іде до лісу й приносить птахів, звірят. Ти розмальовуєш собі тіло, щоб не забути, як тебе шмагали? А одного разу бачили, як він забив отруйну змію з трубки-дмухавки, він знає, що його вороги це ті, — правда, Хуме? — яких я, Фусія, залишаю без товару. Не думай, Лаліто, що він допомагає мені за мої чудові очі. І Пантача: я бачив його сьогодні біля урвища, він торкався свого шраму на лобі й розмовляв з вітром, — а Фусія: тим краще, що Хума так проймає, адже його помста мені нічого не коштує, — і Пантача: він по-агварунському розмовляв, я нічого не зрозумів. Мабуть, тільки по помсту й думав. Коли припливав човен дона Акіліно, уамбіси, наче мавпи, стрибали з лупун на причал і лементуючи, хапали свої порції солі та анісової горілки, а в лезах сокир і мачете, які роздавав їм Фусія, відбивалися їхні п’яні від радості очі, однак Хумові було до всього байдуже…

А Лаліта: куди ж ти пішов? У той бік, та я ж повернувся. Невже ти нічого не брав? Нічого. Ні сорочки, ні горілки, ні солі? Нічого. І Лаліта: лоцман буде радий, що ти повернувся, Хуме, адже він твій приятель, так? А Хум: так, — і вона: дякую за рибу, але шкода, що ти вже її посолив. І Хум: лоцман Ньєвес не знав їхніх імен, хазяйко, сказав тільки, що то були двоє християн, які настроїли мене проти хазяїв, і ще сказав, що вони зробили мене нещасним. І Лаліта: вони обманули тебе? Обікрали? — а Хум: дали одну пораду, — і вона: я хотіла б порозмовляти з тобою, Хуме, чому ти відвертаєшся, коли я тебе кличу? Він мовчить. Ти соромишся? А Хум: я приніс його для тебе, жінки уамбісів випускають з нього кров, — і вона: ти кажеш про оленятко? А він шанобливо: так, про оленятко, — і Лаліта: ходімо, з’їмо його, нарубай дров, — а Хум: чи ти голодна? — і вона: дуже, дуже, від часу, коли вони попливли, я не їла м’яса. Попоївши, вони вернулися до хижки, і Лаліта: подивися на Акіліно, він дуже виріс, правда, Хуме? Так. І говорить по-поганському краще, ніж по-християнському. Так. Чи в тебе, Хуме, є діти? Були, але вже немає. Багато? Мало. І тут пішов дощ. Густі темні хмари зависли нерухомо над лупунами й вивергали з себе потоки чорної води. Через два дні увесь острів перетворився на болото, озеро запнула імла, птахи падали мертвими біля дверей хижки, а Лаліта: бідолахи, вони зараз, напевне, пливуть, нехай накриють шкури і каучук. Фусія, мабуть, кричить: швидше, сучі діти, перестріляю всіх, кермуйте до того берега, шукайте прихистку, якусь печеру, щоб розкласти багаття; Пантача, мабуть, варить своє зілля, а Ньєвес жує тютюн, як і уамбіси. Мені він і цього разу щось привезе? Може, намисто, а може, браслети? Пера? Квіти? Він любить мене? Коли вона спитала: якби про це дізнався Фусія? — Ньєвес відповів: ну то й що? І вона: ви думаєте про мене ночами? А він: у цьому немає нічого поганого, що ж до подарунків, то це дяка за те, що ви були до мене добрі, коли я хворів. Він чистий і гарно вихований, знімає капелюха, вітаючись зі мною, і нехай Фусія мене так не ображає, чому він називає мене прищавою? Фусія може помститися, бо в лоцмана загоряються очі, коли я проходжу повз нього. Він мріє про мене? Хоче до мене доторкнутись? Обійняти? Сказати мені — роздягайся й лягай у мій гамак? Хоче, щоб я його поцілувала? В губи? В спину? Боже, боже, нехай вони сьогодні повернуться.

Це був урожайний рік: землевласники святкували з ранку до вечора, бо зібрали величезний врожай бавовни, а в П’юранському центрі і в Клубі Грау вони чокалися французьким шампанським. У червні з нагоди річниці утворення міста й національного свята були влаштовані народні гуляння, і близько півдесятка цирків нап’яли свої намети на пісках. Багатії привозили для своїх забав оркестри з Ліми. Це був також рік пам’ятних подій: Чунга почала працювати в маленькому барі Доротео, померли Хуана Бауро й Патросініо Найя, П’юра вийшла з берегів, однак не було жодних господарських втрат. На місто впала хмара пожадливих комівояжерів, маклерів, урожаї бавовни переходили з рук до рук за склянкою вина. З’явилися нові крамниці, готелі, фешенебельні квартали. А одного дня містом пронеслося: «Поблизу річки, за різницею, є будинок розпусти».

Власне, це був не будинок, а лише брудний завулок, відгороджений гаражними воротами; по його обидва боки стояли комірчини з невипаленої цегли, над входом горіла червона лампочка. В глибині містився бар, що являв собою кілька дощок, покладених на бочки. Повій було шість — усі нетутешні, старі й товсті. «Вони повернулися, — казали жартівники, — це ті, які не згоріли». Від самого початку будинок часто відвідували. По околиці вешталися п’яні гультяї, і в «Екос і нотісіас», «Ель тьємпо» та «Ла індустрії» з цього приводу з’явилися замітки, листи протесту, скарги на адресу міської влади. І тоді несподівано відкрився інший будинок розпусти, в самому центрі Кастілії: вже не завулок, а будівля з балконами