Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

Поступово вітер ущух, неприродна темрява почала розсіюватися — судячи з усього, буря минала. Я було сподівався, що вона триватиме всю ніч і допоможе нашим пошукам, але яскравий сонячний промінь, що сяйнув крізь дірку від сучка у дошці за моєю спиною, поклав край усім моїм сподіванням. Сказавши Монро, що нам варто впустити у хижку трохи світла, хай навіть разом із дощем, я відчинив навстіж старезні двері. Ззовні було суцільне місиво — багнюка і калюжі, а ще свіжі купи землі після недавнього зсуву; втім, я не помітив нічого такого, що б могло аж настільки прикувати увагу мого друга, який продовжував мовчки визирати з вікна. Підійшовши до нього, я торкнувся його плеча, однак він не поворухнувся. Тоді я жартома струснув його, повертаючи до себе обличчям, і відчув задушливі лабети всепроникного жаху, коріння якого сягало далекої минувшини і неосяжних безодень ночі, які клубочились поза часом.

Бо Артур Монро був мертвий. А те, що зосталося на його погризеній, понівеченій голові, більше не можна було назвати обличчям.

III. Що означала червона заграва

Тієї несамовитої буремної ночі, 8 листопада 1921 року, озброєний ліхтарем, що відкидав зловісні тіні, я самотньо й нерозважливо розкопував могилу Яна Мартенза. Я почав копати ще засвітла, бо збиралося на бурю, а зараз навіть сам радів через те, що довкола стемніло і громовиця знавісніло терзала небеса наді мною.

Гадаю, мій розум дещо потьмарився внаслідок подій, які трапилися з 5 серпня: демонічна тінь на димарі у садибі, загальна напруга і розчарування, а ще те, що сталося на хуторі під час жовтневої бурі. Після цієї події мені довелося поховати людину, чия смерть так і залишилася для мене незбагненною. Я знав, що інші теж цього не зрозуміють, тож залишив їх при думці, що Артур Монро просто кудись поїхав. Вони шукали, але нічого не знайшли. Можливо, скватери про щось здогадувалися, але я не наважився їх ще більше лякати. А сам я на диво зачерствів. Пережите у маєтку потрясіння позначилося на моїй свідомості, тож я міг думати лише про пошуки жаху, який тепер у моїй уяві розрісся до масштабів катастрофи; пошуки, які через лиху долю Артура Монро я заприсягся собі провадити самотньо і мовчки.

Картина розкопок сама по собі здатна була будь-кого вивести з рівноваги. Колонадами якогось диявольського храму друїдів наді мною здіймалися похмурі дерева — прадавні, здоровенні і потворні; вони поглинали грім, вгамовували пронизливий вітер і пропускали тільки поодинокі краплі дощу. На тлі покорчених стовбурів, освітлені блідими відсвітами затьмарених деревами блискавиць, здіймалися вологі, оповиті плющем кам’яні стіни покинутого маєтку, а трішки ближче до мене розташовувався занедбаний голландський садок, хідники і клумби якого були вкриті якоюсь білою грибоподібною гидкою порослю, яка ніколи не знала денного світла. Зовсім поряд був цвинтар, на якому покручені дерева широко розкидали свої химерні гілки і вивертали корінням неосвячені плити, висмоктуючи трутизну з останків під ними. Тут і там попід брунатним покривалом листя, яке гнило у прадавній темряві лісу, вгадувались зловісні обриси невисоких пагорбів, які вказували на місця, що притягують блискавиці.

Історія таки привела мене до цієї могили. Після того як все інше виявилось сатанинською насмішкою долі, у мене, власне, не залишилося нічого, окрім історії. Тепер я вірив, що зачаєний жах був не матеріальною сутністю, а примарою з вовчими іклами, яка сідлала опівнічні блискавиці. І завдяки численним місцевих легендам, які ми з Артуром Монро вивчали під час наших досліджень, я вірив, що то був привид Яна Мартенза, який помер 1762 року. Саме тому я вперто і бездумно розкопував його могилу.

Маєток Мартензів було збудовано у 1670 році Ґеррітом Мартензом, заможним торговцем із Нью-Амстердама[70], якому не подобались нові порядки під британським протекторатом, тож він і звів цей гідний захвату будинок на далекій лісистій вершині, яка вразила його своєю незайманою самотністю і незвичною мальовничістю. Єдиним значним недоліком такого вибору була величезна кількість нищівних літніх гроз. Обираючи пагорб і зводячи маєток, мінгер[71] Мартенз списував ці природні катаклізми на невдалий рік, але з часом виявив, що ця місцина ніби притягує громовиці. Згодом, з’ясувавши, що від постійних гроз у нього болить голова, він обладнав підвал, у якому міг перечікувати їхні найшаленіші напади.

Про спадкоємців Ґерріта Мартенза відомо менше, аніж про нього самого, оскільки всі вони виховувались у ненависті до англійської цивілізації і були навчені цуратися тих колоністів, які її приймали. Вони жили вкрай усамітнено, а люди стверджували, що через таку ізоляцію з ними важко було розмовляти чи бодай порозумітися. Що стосується зовнішності, то всі вони були дивним чином позначені спадковою гетерохромією; одне око зазвичай було синє, а інше — каре. Їхні соціальні зв’язки усе слабшали, аж доки вони не почали одружуватися зі слугами, що мешкали в садибі. Багато членів цієї родини виродились, переселилися на протилежний бік долини і змішалися з напівкровками, перетворившись із часом на жалюгідних скватерів. Інші ж у похмурому відособленні скніли у прадідівській садибі, стаючи все більше замкнутими і мовчазними, водночас усе більше поринаючи в якусь психічну залежність від періодичних бур.

Більшість цієї інформації стала відомою загалу завдяки молодому Яну Мартензу, який через свою непосидючість вступив до колоніальної армії, коли Буремної Гори досягли новини про конгрес в Олбані[72]. Ян був першим з нащадків Ґерріта, який побачив широкий світ, а коли у 1760 році він повернувся після шести років війни, то став чужим для свого батька, дядьків і братів, попри типовий для Мартензів колір очей. Він більше не поділяв дивацтв і забобонів Мартензів, а гірські грози вже не впливали на нього так, як раніше. Навпаки, його почало гнітити родинне середовище, і він часто писав своєму другові в Олбані, що планує покинути батьківський дім.

Навесні 1763 року Джонатан Ґіффорд, друг Яна Мартенза із Олбані, почав хвилюватися через мовчання свого адресата, особливо з огляду на ситуацію і постійні сварки у садибі Мартензів. Вирішивши особисто навідати Яна, він верхи вирушив у гори. За свідченнями його щоденника, 20 вересня він дістався Буремної Гори, виявивши, що садиба перебуває у цілковитому запустінні. Похмурі різноокі Мертензи, брудний тваринний вигляд яких вразив Джонатана, ламаною гортанною говіркою сказали, що Ян помер. Вони запевняли, що минулої осені його вразила блискавиця і що він похований у долині позаду занедбаного підтопленого садка. Вони показали гостю його могилу — голу, без жодного напису. Щось у поведінці Мартензів викликало у Ґіффорда почуття відрази і водночас підозри, тож через тиждень він повернувся з лопатою і кайлом, щоб обстежити поховання. Він знайшов там саме те, що й очікував — безжально розтрощений жорстокими ударами череп, отож, повернувшись у Олбані, він відкрито звинуватив Мартензів у вбивстві свого родича.

Реальних доказів бракувало, але історія швидко поширилася довколишніми селами; відтоді Мартензи для решти світу стали вигнанцями. Ніхто не хотів мати з ними справи, а їхнього віддаленого маєтку уникали, вважаючи його проклятим місцем. Однак Мартензи якось спромоглися цілком незалежно виживати на власній продукції — вогні, що час