Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

Стоячи навколішки над Ліамом, відчуваю, як холодні долоні пірнають під рушник та поволі просуваються вгору по моїх стегнах, від чого мимоволі стискаю колінами його боки.

— Не квапся, — повідомляю зі смішком, ковзаючи поглядом по напруженому стрункому тілу піді мною. Ріхард не полюбляв, коли я була зверху, тому досвіду в такій позиції у мене не було. Але ж треба з чогось починати.

Нехай це буде сорочка.

Схиляюсь над привидом і, спершись руками по обидва боки від його голови, торкаюсь його губ легким поцілунком. Ліам піднімає голову у спробі поглибити та подовжити його, але я встигаю зісковзнути губами по його підборіддю до вуха, легенько куснути мочку вуха і далі спуститися вниз по шиї до самого коміру сорочки.

Плащ, як і взуття, він завбачливо полишив… десь.

Цікаво, одяг — частина привида чи щось окреме?

Несвоєчасна думка. Але варто спитати якось… іншим разом.

Відмахнувшись від міркувань про одяг, я випростовуюсь та пробігаю пальцями по його грудях знизу вгору. Діставшись верхнього ґудзика, починаю розстібати сорочку. Перший ґудзик, другий, третій, четвертий. Бліда ніжна шкіра, що ховається під м'якою та гладкою тканиною чорної сорочки так і вабить. П'ятий, шостий, сьомий, восьмий. Скільки ж там цих ґудзиків? Ще й нашиті так близько один від одного. Нетерпляче висмикую сорочку зі штанів — можливо, надто різко, адже Ліам судомно зітхає при цьому і міцніше стискає мої стегна. Дев'ятий, десятий, одинадцятий, дванадцятий, тринадцятий…

Ну, нарешті. Відкидаю в боки розстібнуту сорочку та припадаю губами до блідої шкіри — від западини між ключицями та поволі переміщуюсь нижче. Грайливо торкаюсь язиком спочатку одного напруженого соска. Потім — другого. Просто тому, що цікава реакція Ліама.

Той видає смішок, який здається мені трохи нервовим.

— Не подобається?

— Подобається, — хрипло зізнається привид, і його голос знову відбивається жаром в низу мого живота. — Але лоскотно.

Тихенько пирхнувши, обережно прикушую виявлену чутливу ділянку, і відповіддю мені стає шиплячий вдих крізь зуби та владний тиск долонь на стегна. Міцна хватка Ліама змушує мене трохи посунутись назад, лягти на нього грудьми та водночас із тим відчути сідницями пряжку його пояса.

Його теж треба розстібнути. Заважає.

Відштовхнувшись від ліжка, я знову піднімаюсь навколішки та переміщуюсь ще нижче вздовж тіла, щойно хватка на моїх стегнах трохи слабне. Сідаю на стегна нижче паху, підчіплюю пальцем прикрашений складним візерунком шматочок металу зверху вниз та майже випадково притискаюсь долонею до прикритої тканиною чоловічою плоті. Пряжка не піддається, схоже, якась хитра там застібка.

Ліам напружується та намагається податися стегнами назустріч, але притиснуті до ліжка ноги не дають йому цього зробити. Тоді він ривком сідає в ліжку та з непереборною для мене силою тягне на себе. Відволікши поцілунком, привид змушує мене випростатися та просто лягти зверху. Але за мить до цього — зриває з вочевидь набридлий йому рушник та відкидає його кудись вбік. Водночас внутрішньою стороною стегон я відчуваю якесь ворушіння. Що ж, схоже, нижче пояса він воліє роздягатися сам.

Коли поцілунок переривається, я знову сідаю верхи та сповзаю нижче до того самого моменту, доки не відчуваю між сідниць тверду холодну перешкоду.

Руки Ліама тим часом перебираються на мої груди. Кінчиками пальців він обводить їх по колу, перш ніж торкнутися напружених сосків, викликавши цим хвилю мурашок по шкірі. Я ж тим часом заводжу руку назад та, притиснувши чоловічу плоть до себе, починаю поволі рухати стегнами.

— Хочу тобі нагадати, — в хрипкому голосі привида чути саркастичні нотки, — що у нас не так вже й багато часу.

— Міг би й зізнатися, що несила вже терпіти, — відповідаю йому в тон.

— Яка ж ти здогадлива…

З цим уїдливим пирханням він раптом подається стегнами вгору, я втрачаю рівновагу та нахиляюсь вперед, і Ліам користується цим. Його руки стрімко зісковзують на мою талію, і наступної миті холодна плоть проковзує між стегнами, але мети не досягає. Ловлю момент і відкидаюсь назад, та разом з цим щільніше притискаюсь до тіла під собою, щоб ще трохи відстрочити цей момент.

Вигляд збудженого, але покірного — ну, майже покірного — моїм діям чоловіка, змушеного покладатися лише на відчуття дотику, просто заворожливе.

— Ти явно переоцінюєш… моє самовладання, — мало не стогне піді мною Ліам. 

Я ж опускаю погляд, спостерігаючи за тим, як притиснута до розділеного шрамом живота чоловіча плоть намагається здибитися піді мною. Відчуваю це. Але водночас і розумію, що в словах привида є правда. Невідомо, скільки ще він витримає, перш ніж його воля виявиться слабшою за бажання. І чи не зніме при цьому пов'язку з очей.

Тому, нахилившись вперед, дозволяю йому проковзнути всередину. Після чого… Знову випростовуюсь, відчуваючи в собі всю — чималу — довжину. Внизу живота сплітаються жар та холод, і цього разу таке відчуття здається вельми хвилюючим. А ще цікавішим виявляється те, що я можу спертися руками на коліна чоловіка, які він вже встиг зігнути, щоб підняти стегна трохи вище разом зі мною. 

Проникнення стає ще глибшим, і я не вигадую нічого кращого, ніж завести стопи під чоловічі сідниці, надійно зафіксувавши їх в цьому піднятому положенні. Судомно вдихаю, насолоджуючись відчуттями, після чого починаю повільно рухати стегнами. Вперед-назад. По колу спочатку в один бік, а потім в другий…

Доки на мої стегна не лягають холодні руки та не роблять мої рухи жорсткішими, прямолінійнішими, відвертішими. Ліам урізноманітнює ще й підштовхуванням мене вгору, через що кожне повернення вниз відчувається все чуттєвішим.

Аж до самого моменту, доки крізь прочинене вікно до нас не долинає іржання коней та дріботіння коліс по під'їзній доріжці.

Диліжанс.

Усвідомлення, що у нас дуже мало часу, загострює відчуття. Я мимоволі напружуюсь, чим викликаю у Ліама довгий стогін, а слідом, закусивши губу, відчуваю, як тілом прокочується хвиля задоволення. Вона змушує мене щосили стиснутися — в такт пульсуючій всередині чоловічій плоті.