Читати книгу - "Хто боїться смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Гаразд, — сказала Лую і пішла перша. — Ходімо.
Поки ми йшли, я думала, як давно ці люди були кочовим плем’ям. Мені здавалося, що дуже, дуже давно. Вони поставили намети за кілька годин, і ці намети були затишні, як будинки, — там навіть була підлога з кудлатих шкур якоїсь бурої тварини.
Свої рослини вони перевозили у великих торбах духмяної речовини, що називалася «ґрунт». А ще всі вони користувалися дрібним джуджу, щоб розводити багаття, відганяти комах тощо. Школи у ва теж були. Не мали вони лиш одного — багато книжок. Вони надто важкі. Але в них усе ж таки було кілька для того, щоб навчатися читання. Дещо з цього я побачила дорогою на свято, але більшість дізналася під час нашої зупинки.
Це були розкішні сходини, велике свято, влаштоване в центрі. Якийсь гурт грав на гітарах і співав. Усі були вбрані у свій найвишуканіший одяг. Стиль у нього був простий: червоні штани та сорочки для чоловіків і червоні сукні в якихось поєднаннях для жінок. У одних кочівниць подоли та манжети були прикрашені намистинками, в інших — щербато обрізані по краях абощо.
На той час я вже бачила себе Мвітиними очима. Я була вродлива. Це чи не найбільший Мвітин дарунок мені. Без його допомоги я б ніколи не змогла побачити себе красунею. Однак, дивлячись на цих людей — молодих, старих, чоловіків, жінок, дітей, — із їхньою червонястою темною шкірою, карими очима і граційними рухами, я розуміла, що прекрасніших за них не бачила. Вони рухалися як газелі, навіть старі. А чоловіки не соромилися. Вони одразу зазирали в очі й дуже легко усміхалися. Прекрасні, прекрасні люди.
— Вітаю, — промовив один молодик і взяв Діті за руку. Вона дуже широко всміхнулася.
— Вітаю, — сказав інший молодик і проштовхався до Лую.
Їх привітало кілька молодиків. Фанасі вітали молоді жінки, але він був надто зайнятий стеженням за Діті та Лую. Мені люди просто кивали, тримаючись осторонь, і я замислилася: можливо, еву демонізують навіть серед цього ізольованого й захищеного народу.
Коли ми дісталися своїх місць, я була змушена відмовитися від цієї думки. Мвіта вже сидів там біля якоїсь жінки ва. Як на мій смак, вони сиділи надто близько. Вона сказала йому щось, і він усміхнувся. Хоч вона й сиділа, мені все одно було видно, що в неї найдовші ноги, які я коли-небудь бачила, — довгі, мускулясті, створені для бігу, як у Зубейрової матері в старому переказі. В мене тьохнуло серце. Вдома до мене доходили чутки, буцімто Мвіта знається зі старшими жінками. Я ніколи не питала його, чи правдиві ці чутки, але підозрювала, що в них є частка істини. Цій жінці було років із тридцять п’ять. І вона, як і всі інші люди з народу ва, була приголомшлива. Вона всміхнулася мені, і на кожній її щоці з’явилося по глибокій ямці. Коли вона встала, виявилося, що вона вища за мене. Мвіта підвівся разом із нею.
— Вітаю, Оньєсонву, — промовила жінка і торкнулася своїх грудей.
Вона оглянула мене. Я теж її оглянула й відчула таке ж роздратування, яке піднялося в мені під час знайомства із Ссайку. Ця жінка — теж чаклун. «Але вона навчається, — несподівано усвідомила я. — Учениця Ссайку». Вона була вбрана в сукню без рукавів, яка відкривала її мускулисті руки. Викот у сукні був дуже низький і підкреслював пишні груди. На кожному біцепсі та на грудях у неї були вирізані символи.
— Дякую, — відповіла я. У мене за спиною привітали й попросили сісти інших.
— Я — Тінґ, — промовила вона.
У коло вийшов вождь Уссон, і музика негайно припинилася.
— Оскільки наші гості прийшли, сідаймо, — сказав він. Не суплячись, вождь Уссон ставав доволі симпатичним. Голос у нього був з таких, до яких люди мимоволі прислухаються.
Тінґ узяла мене за руку і сказала:
— Сідай.
Черкнула нігтем великого пальця по моїй долоні. Ніготь був майже дюйм завдовжки і гострий, як ніж, а його кінчик — пофарбований у синювато-чорний колір. Вона сіла біля мене, а Мвіта — від мене з іншого боку.
— Прошу привітати наших гостей — Діті, Фанасі, Лую, Мвіту та Оньєсонву. — Зібранням прокотився шепіт. — Так, так, ми всі знаємо про цю жінку, чарівника жіночої статі, та її чоловіка.
Вождь Уссон жестом звелів нам підвестися. На мене дивилося стільки очей, що я відчула, як моє обличчя нагрівається. «Чарівник жіночої статі? — подумала я. — Що це за звання таке?»
— Вітаємо, — пафосно сказав вождь Уссон.
— Вітаємо, — пробурмотіли всі інші. А тоді хтось десь зашипів. Шипіння поширилося натовпом. Збентежившись, я позирнула на Тінґ.
— Нічого страшного, — запевнила вона.
Це був якийсь ритуал. Люди шипіли й усміхалися. Я розслабилася. Вождиня Сесса підвелася і стала біля вождя Уссона. Разом вони проказали щось невідомою мені мовою. В їхніх словах було дуже багато звуків «с» і «а». Фанасі мав рацію. Якби змія могла говорити, у неї б виходило саме так. Коли вони замовкнули, люди хутко звелися на ноги, тримаючи в руках ганчірки.
— Візьміть, — сказав маленький хлопчик і роздав нам усім схожі ганчірки — тонкі, але жорсткі від захисного гелю.
Заграв гурт.
— Ходімо, — сказала Тінґ і взяла за руки мене та Мвіту.
Двоє молодиків підійшли до Діті, ще двоє — до Лую і потягнули їх до бенкету, де була купа їжі. Фанасі теж узяли за руки двоє жінок. Зчинився радісний безлад: люди штурхалися, хапалися за їжу й накладали її собі в ганчірки. Судячи з усього, це була якась гра, бо лунало дуже багато сміху.
Якась жінка проштовхалася повз мене й ненароком торкнулася мого передпліччя. Від мене відлетіла крихітна блакитна іскорка, і жінка зойкнула, відскочивши геть. Іще кілька людей зупинилися й витріщилися на нас. Жінка, здавалося, не розсердилась, але, не дивлячись мені в очі, пробелькотіла:
— Вибач, Оньєсонву. Вибач. — І хутко втекла від мене.
Я поглянула на Тінґ круглими очима.
— Що…
— Дозволь, — сказала Тінґ і взяла у мене ганчірку.
— Ні, я можу…
— Просто зачекай тут, — твердо попросила вона. — Ти їси м’ясо?
— Звісно.
Вона кивнула й пішла до
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хто боїться смерті», після закриття браузера.