Читати книгу - "Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков"

Присвячується земляку Івану Вовку,
бійцю 26-ї артилерійської бригади, що загинув в АТО

– Ти не тримай мене, матусю, я піду!
Не плач, ось бачиш, ще живий стою…
Ти не чекай в наш дім біду. 
Я захищу усіх в бою! 

Отак пішов, щоб захистити всіх.
І гордо йшов вперед, в майбутнє.
Він на устах зберіг легенький усміх.
Для нього постріли із «Градів» – будні.

Дзвінок до мами: – Мамо, пам’ятаєш, 
Як обстріляли з «Граду» нас в минулу ніч?
Бабуся снилася…Матусю, знаєш,
Зустрілися ми з нею віч-на-віч.

Вона мене благала і просила
Із нею йти… А вирватись не міг…
Матусю, вона дуже голосила!
Я біг кудись, все падаючи з ніг.

Із жахом чула мати ці слова,
І серце біль стискав все дужче –
Вона і так уже була вдова.
Щораз вона втрачає найдорожче.

– Ти, синку, не хвилюйся, я молюсь,
Прошу тебе, лишись із нами, рідний.
Щоденно у вікно своє дивлюсь.
Ти – мій герой! Ти лиш поваги гідний!

– Матусю, не за славу тут борюсь –
За тебе, за дружину, за дітей.
За Україну-Неньку я боюсь.
Ми проженем непроханих гостей!

А на наступний день не додзвонилась,
Не знала, де і що з ним, чи загинув?..
Біля ікон до всіх святих молилась, 
Щоб він її, не дай Бог, не покинув.

Дзвінок із військкомату: – Вас турбує
Той командир, що в роті служить син.
Із болем зараз Вам доповідаю: в бою за честь, –
він проковтнув гіркий полин, –

Убитий син Ваш, ненько, Вовк Іван.
Під обстріл він потрапив, у засаду.
Там був дуже важкий військовий стан.
О, як я не люблю свою посаду! –

І вимкнув… Наче обірвалось
Життя на мить… Це, як загинув?
І чи насправді все це з сином сталось?
Він в слід за батьком й братом в забуття полинув?

Була, мов в мареві. Настав день похорон,
Чи то жива, чи разом з ним померла?
– Не чув мене ти, сину, моїх заборон –
І сльози на щоці рукою втерла…

Ридала над труною, над Іваном,
Не вірила, що він отак помер.
Пішов він із життя ще зовсім рано,
Проте живе у серці мами дотепер.

– Іване, синку! Боже, борони!
Вставай! Не розчаровуй сиву матір,
Ти піднімайся з цієї клятої труни!
Вставай, мій сину, годі тобі спати.

Напевно, вже навіки голос сина стих.
Невже навіки? Ні, не може бути!
Ти ж обіцяв раніше повернутись, та не втиг.
Чому помер? Не може цього бути!

Холодні руки, погляд в небуття…
Це правда, сину, те, що ти загинув?
Покинуло тебе твоє життя.
На кого ж ти мене й сім’ю покинув? –

Ридала мати над труною сина, 
І цілувала, і трясла, й молилась,
І плакала, й кричала, і просила,
Але уже нічого не добилась…

А він ішов крізь терни до зірок, 
Боровся, вірив, близив перемогу.
Ще навіть не добув воєнний строк,
А вже віддав життя у руки Богу.

Пішов герой з життя із наших днів.
Туди, де зорі, звідки сни пророчі.
Туди, де не буває пустих слів.
Зорею нам сіятиме щоночі!