Читати книгу - "Марія Антуанетта"

після закінчення роботи Національних Зборів, — «з тим, щоб він добре нам прислужився», як обережно додав ощадливий король. Тільки-но трибун побачив, що, черкнувши пером, стерли всі його борги й він, нарешті, спекавшись довгорічних цькувань з боку виконавців і решти судовиків, може сподіватися шести тисяч ліврів на місяць, як одразу прорвався «буйними, сп’янілими радощами, що спершу мене приголомшили» (граф де Ламарк). Із тією ж палкою пристрастю, з якою завжди переконував інших, Мірабо довів і собі, що він може і хоче врятувати водночас короля, революцію й країну. Ледь посипались у кишені гроші, Мірабо нараз пригадав, що він, рикливий лев революції, власне, завжди був палким роялістом. 10 травня він підписав квитанцію про свій продаж отакими словами: він зобов’язується служити королеві «вірно, ревно й відважно... Я був роялістом ще й тоді, коли бачив при дворі саму тільки слабість; не знавши ні душі, ні думок доньки Марії Терезії, я й не міг розраховувати на таку високу союзницю. Я й тоді вже служив монархам, хоча добре знав, що від чесного, але введеного в оману, короля не діжду справедливості й нагороди. Що ж я робитиму тепер, коли надії покріпили мою смілість, а вдячність за мої переконання виповнила силою? Я завжди буду тим, ким і досі був: захисником визначеної законом монархічної влади й апостолом свободи, потвердженої королівською владою. Моє серце йтиме шляхом, уже прокладеним розумом».

Попри ці пишні слова обидві сторони достеменно знають: цей договір нітрохи не почесний, це, радше, темна оборудка. Через те й ухвалили, що сам Мірабо ніколи не з’являтиметься в замку, а тільки листами подаватиме королю свої поради. Для вулиць Мірабо зоставався революціонером, а в Національних Зборах працював на короля — брудний ґешефт, при якому ніхто не вигравав і ніхто нікому не вірив. Мірабо зразу взявся до роботи, пишучи листа за листом, даючи поради монархам, — одначе правдивим адресатом була королева. Швидко збагнувши, що на короля нема надії, він сподівається знайти розуміння в Марії Антуанетти. «Король, — писав він уже в другім своїм посланні, — має лиш одного мужа і цей муж — його жінка. Вона не почуватиме себе в безпеці, допоки не відновиться королівська влада. Я припускаю, що вона не хоче зостатися без корони, але цілком певен, що, втративши трон, вона вже не зможе зберегти життя. Настане мить і, мабуть, дуже скоро, коли доведеться показати, як тримаються на коні жінка й дитина. В її родині це не дивина, проте слід підготуватись і відкинути думку, ніби з допомогою випадку або простих махінацій, послуговуючись звичайними людьми й засобами, можна вибратись із цієї незвичайної кризи». Цілком очевидно, що такою незвичайною, майже надзвичайною людиною Мірабо вважає себе. Тризубцем слів він сподівається вгамувати збурунені хвилі так само легко, як і розбурхав їх; надміру захопившись собою, сповнившись гарячкового гонору, він, з одного боку, вже бачить себе президентом Національних Зборів, а з другого — першим міністром короля й королеви. Але Мірабо помилився. Марії Антуанетті й на думку не спадало давати цьому «mauvais sujet» справжню владу. Пересічні люди завжди відчувають інстинктивну підозру до демонічних натур — і Марія Антуанетта нітрохи не розуміла величної аморальності цього першого й останнього генія, який трапився їй у житті. На неї наганяють страх його зухвалі витівки, вона не захоплюється, а, радше, боїться його титанічного шаленства. Потай вона плекає надію якомога швидше — заледве він зробить своє діло — заплатити й прогнати цього дикого, брутального, несамовитого й непевного чоловіка. Його купили, тож він мусить ревно відробляти ці чималі гроші, мусить давати поради, бо ж розумний і спритний. А вони вже будуть дивитись і виберуть те, що не дуже дивне й не дуже зухвале, — і на цьому кінець. Щоб цей видатний агітатор «добре прислужився», його використовують як шпигуна і посередника, він має впливати на ухвали Національних Зборів, і, крім того, до нього вдаються для підкупу інших депутатів. Лев мусить рикати в Національних Зборах, а водночас ходити на ретязі в двору. Так собі гадала Марія Антуанетта про того, чий дух не вкладався ні в яку мірку. Й не мала навіть крихти справжньої довіри до чоловіка, чиї здібності вона ще шанувала, «моральність» завжди зневажала, а геніальність від першої до останньої миті зовсім не визнавала.

Невдовзі проминув медовий місяць першого захвату. Мірабо помітив, що його листи замість розпалити духовний вогонь, лише наповнюють королевин кошик для сміття. Але чи то від пихи, чи то від жадоби обіцяного мільйона Мірабо й далі обсідає двір. Побачивши, що його письмові пропозиції не дають жодних наслідків, він узявся до остан­ньої спроби. З політичного досвіду, зі своїх численних пригод із жінками він знає, що властива його сила не в письмі, а в мові, що найпотужніший електричний заряд іде безпосередньо від нього. Тож він невпинно насідає на посередника, графа де Ламарка, щоб той нарешті дав йому нагоду поговорити з королевою. Лише годинна розмова — і її недовіру, як і в сотень інших жінок, одразу заступить захват. Лиш одну, однісіньку аудієнцію! Бо його гонор п’яніє на думку, що та аудієнція не буде остання. Той, хто пізнав його, вже не може від нього відкаснутися.

Марія Антуанетта довго відмовляється, нарешті по­ступилася і сповістила, що прийме Мірабо 3 липня в зам­кові Сен-Клу.

Певне, ця зустріч мала бути цілком таємною; за дивною іронією долі Мірабо дісталося те, що марилось тому одуреному йолопові — кардиналові Рогану: побачення в гайочку. В паркові Сен-Клу — того ж таки літа про це дізнався й Ганс Аксель Ферсен — було чимало всіляких сховків. «Я знайшла одне місце, — писала королева до Мерсі, — щоправда, не дуже вигідне, але досить придатне, щоб зустрітись і не мати ні в домі, ні в садку ніяких небажаних свідків».

Домовились на восьму ранку в неділю — на годину, коли двір іще спить, а сторожа в садку не чекає ніяких відвідин. Мірабо, безперечно збуджений, провів ніч у домі своєї сестри в Пассі. Рано-вранці він дістався каретою в Сен-Клу, за кучера правив його перебраний небіж. Зо­ставивши карету в потайному місці, Мірабо, мов змовник, низько насунув капелюха, закутавсь у плащ і через наперед указану й зумисне незамкнену бічну хвірточку зайшов у королівський парк.

Невдовзі по жорстві зашаруділи легенькі кроки. Королева прийшла без ніякого почту. Мірабо хотів уклонитись, але королева, ледь уздрівши скривлене хвилюванням, подзьобане віспою, облямоване скуйовдженим волоссям грубе, проте владне обличчя цього плебейського аристо­крата, несамохіть здригнулася від жаху.