Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Мірабо примітив цей переляк, він давно вже звик до такого. Він знав, що всі жінки, навіть лагідна Софі Волян, завжди отак відсахувались, уперше побачивши його. Але його потворність, мов погляд Медузи, породжувала не тільки відразу, але й міцно приковувала до себе; йому завжди вдавалось обернути цей перший переляк на подив, у зачудування і — навіть дуже часто! — в шалену пристрасть.

Про що розмовляли тоді Мірабо й королева, зосталося таємницею. Оскільки свідків ніяких не було, то всі розповіді, навіть камеристки пані Кампань, що казала, ніби знає все, — це просто вигадки і припущення. Знаємо тільки те, що не Мірабо королеву, а вона підкорила Мірабо своїй волі. Завдяки успадкованій величі, покріпленій одвічно владним королівським німбом, природній гідності і меткому розуму легкодумна Марія Антуанетта при першій розмові завжди здавалася розумніша, завзятіша й рішучіша, ніж була насправді, і тому, ніби нездоланними чарами, сполонила вогненну і буйну натуру Мірабо. Зачувши сміливість, він проймався симпатією. Покинувши парк, увесь іще збуджений, він стиснув руку свого небожа й промовив із властивим для нього шалом: «Це дивовижна жінка, вкрай шляхетна й дуже нещаслива. Але я врятую її». Продажного й мінливого чоловіка за однісіньку годину Марія Антуанетта зробила своїм вірним прихильником. «Мене ніщо не зупинить, я радше помру, ніж не дотримаю своєї обіцянки», — писав Мірабо до посередника графа де Ламарка.

Королева не зоставила про цю зустріч жодної згадки. З її габсбурзької губи не злетіло навіть жодного слова подяки чи довіри. Вона не захотіла бачитись удруге з Мірабо, не написала йому ні рядка. Та й на тій зустрічі вона не уклала з ним ніякої угоди, а тільки прийняла його запевнення у відданості. Вона лиш дозволила йому стати жертвою для її порятунку.

Мірабо дав обіцянку, а швидше аж цілих дві. Він по­клявся на вірність королю і нації: у вирі боротьби він одночасно виступає як начальник головних штабів обох партій. Жоден політик ще ніколи не брав на себе небезпечнішого завдання, ніж ця от подвійна роль, і ще досі ніхто геніальніше (Валленштейн проти нього просто партач) не дограв її до кінця. Вражає вже навіть чисто фізична активність Мірабо в ті драматичні дні й місяці. Він виступає на Зборах і в клубах, агітує, парламентує, приймає відвідувачів, читає, працює, вдень укладає доповіді й запити для Національних Зборів, увечері — таємні повідомлення королю. Одночасно працює три, чотири секретарі, але й вони ледь устигають за його швидкою, летючою мовою, — однак його невичерпній силі цього всього не досить. Він прагне ще більшої роботи, ще більшої небезпеки, ще більшої відповідальності, а крім того, хоче жити й тішитись. Як танцівник на линві, котрий, щоб утримати рівновагу, нахиляється то праворуч, то ліворуч, так і він, слугуючи двом справам, докладав до останку обидві складові сили своєї надзвичайної натури — натхненну прозірливість політика і палку нездоланну пристрасть; і так блискавично переходив від нападу до оборони, так швидко вимахував шпагою, що ніхто й не знав, на кого він заміряється — на короля чи на народ, на нову владу чи на стару; мабуть, у хвилини самозахоплення він не знав цього й сам. Але довго в таких суперечностях не втриматись. Уже заворушились підозри. Марат написав, що він продався, Фрерон погрожує йому ліхтарним стовпом. «Більше чесноти й менше таланту», — гукають йому в Національних Зборах, але він, геть сп’янівши, не знає ні страху, ні ляку й безтурботно цвиндрить своє нове багатство, хоча про його борги знає весь Париж. Хіба його обходить, що всі дивують, плещуть і питають, за які гроші він раптом зажив розкішно, мов князь, дає бучні бенкети, купив бібліотеку Буффона, обвішує діамантами оперних співачок і шльондр; не знаючи страху, він, мов Зевс, іде серед бурі, бо ж він сам володар усіх ураганів. Хто тільки нападе на нього, він одразу б’є його булавою гніву, разить блискавицями глуму, — це новий Самсон розбиває філістимлян. Під ним прірва, навколо підозра, позаду смертельна небезпека — та лише тепер його титанічна сила почуває себе нарешті у своїй справжній, природній стихії; мов нелюдське полум’я сягнуло до неба саме перед тим, як загаснути, — так у ці вирішальні дні згоріла його незрівнянна сила десятьох людей. Цей неможливий, неправдоподібний чоловік нарешті знайшов міру для свого генію: відкинути неминуче, зупинити долю; всім могутнім єством він кинувсь у вир подій, спробувавши сам-один проти мільйонів завернути несвітське колесо революції, яке він сам зрушив з місця.

Політичний розум прямої і нелукавої Марії Антуанетти був неспроможний збагнути дивовижну зухвалість цієї боротьби на два боки, грандіозність такої подвійної гри. Чим сміливіші складені ним пам’ятки, чим більше диявольського в його порадах, тим дужче сахається її по суті тверезий розум. А Мірабо гадає так: він хоче чорта прогнати Вельзевулом, занапастити революцію її власним надміром — анархією. Оскільки становища поліпшити не можна, то слід — його уславлена «politique du pire»[140] — чимдуж погіршити його, як це робить лікар, викликаючи збудливими засобами кризу, аби таким чином прискорити одужання. Не спиняти народний рух, а посилити, не боротися проти Національних Зборів зверху, а потай підбурити народ, щоб він сам послав під три чорти Національні Збори; не сподіватися на мир і спокій, а навпаки: якомога роздмухати несправедливість і невдоволення в країні, щоб виникла могутня потреба в ладові, потреба в старому порядку; не боятися нічого, навіть громадянської війни — ось аморальні, але політично видющі пропозиції Мірабо. Але зачувши, на що треба зважитись, аж присівши від фанфарного гуку, — «Надбігають чотири вороги: податки, банкрутство, армія та зима; треба зважитись і готуватися до подій, перебравши їх у свої руки, коротше, громадянська війна неминуча, а може, й потрібна», — почувши такі зухвалі заклики, королева здригнулася, її серце затіпалось. «Як може Мірабо чи будь-яка мисляча істота вважати, що колись настане або саме нині уже настав слушний час розпалити громадянську війну», — злякано заперечила вона й назвала цей план «божевільним від початку до кінця». Мало-помалу її недовіра до амораліста, ладного вхопитись за будь-які, навіть найжахітніші засоби, стала нездоланною. Марно намагається Мірабо «розбити громовицями страшливу летаргію», його не слухають, і до гніву проти душевних лінощів королівської родини в нього потроху домішується певна зневага до «royal bétail»[141], до короля з овечою натурою, що терпляче чекає, поки прийде різник. Він давно вже побачив марність своєї борні за двір, що ніби й згодний мляво взятися до роботи, а насправді