Читати книгу - "Марія Антуанетта"

зовсім нездатний до діла. Але ж боротьба — його стихія. Вже й сам пропащий, він змагається за пропащу справу і на гребені згубної хвилі кинув обом володарям останнє розпачливе пророцтво: «Добрий, та недолугий королю! Нещасна королево! Подивіться на жахливу прірву, в яку вас пхають вагання між сліпою вірою і надмірною недовірою! Завдяки зусиллям усе ще тримається купи, але це вже остання спроба. Відмовитесь від неї, або ж вона вам не вдасться, — й цю державу покриє саван. Що станеться з нею? Куди понесе корабель, поцілений блискавицею, гнаний бурею? Не знаю. Та якщо я сам уникну прилюдної трощі, то, відступивши, завжди гордо казатиму: я важив головою, аби все вам урятувати. Але ви цього не хотіли».

Вони цього не хотіли; ще в Біблії сказано, що не слід запрягати вола й коня до одного плуга. Туге, консервативне мислення двору не встигало за нестримною, вогненною вдачею великого трибуна, що рвав будь-які віжки й вуздечки. Жінка старого світу, Марія Антуанетта не розуміє революційної натури Мірабо, вона здатна осягнути простолінійне, а зухвала гра ва-банк цього геніального політичного авантурника зоставалася для неї незбагненна. Проте, тішачись битвою, хизуючись своєю безмірною сміливістю, Мірабо боровся до останньої хвилі. Один проти всіх, запідозрений народом, двором і Національними Зборами, він одночасно грає з усіма й проти всіх. Покалічений, палений гарячкою, він знов і знов повзе на арену, щоб іще раз накинути свою волю дванадцяти сот­ням депутатів, поки в березні 1791 року — вісім місяців він служив одночасно королеві і революції — на нього накинулася смерть. Він ще читав промову, ще до останньої миті диктував своїм секретарям, ще спав останню ніч із двома оперними співачками — аж тут зламалася його надмогутня сила. Біля його дому з’юрмився народ, аби чути, чи б’ється ще серце революції, а за труною йшло триста тисяч люду. Пантеон уперше відкрив свої двері, щоб на віки вічні поклали туди домовину.

Та які жалюгідні слова «віки вічні» в таку от шалену добу! Через два роки, коли було викрито зв’язок Мірабо з королем, інший декрет вирвав із могили ще не зотліле тіло й кинув його догнивати до падла.

Лише двір промовчав на смерть Мірабо, і відомо, чому він мовчав. Не треба й журитися дурнуватою вигадкою пані Кампань, ніби при цій вістці вона помітила сльози на очах у Марії Антуанетти. Це найнеймовірніша річ, бо, мабуть, насправді королева радісно зітхнула, позбувшись такого спільника: ця людина була завелика, щоб служити, зарозумна, щоб бути покірною, — боячись живого, двір боявся навіть і мертвого. Мірабо ще харчав на ліжку, а замок уже послав у його дім надійного агента, аби той забрав із шухляд усі підозрілі листи, і та спілка, якої соромились обоє — Мірабо, бо ж дворові служив, і королева, бо ж ним послугувалась, — зосталася таємницею. Але ж не стало остан­ньої людини, яка, можливо, могла ще бути посередником між монархією та народом. Тепер революція і Марія Антуанетта стали одне проти одного віч у віч.

Готування до втечі

Помер Мірабо — єдиний секундант у двобої революції з монархією. Двір знов опинився сам. Постало дві можливості: або перемогти революцію, або капітулювати перед нею. Між двома варіантами двір, як завжди, обрав най­згубніший, середній шлях — утечу.

Ще Мірабо висловлював думку, що для відновлення своєї влади король повинен вихопитися з-під примусової опіки в Парижі, адже в’язень не може бути полководцем. Щоб добре боротись, треба мати нескуті руки і твердий ґрунт під ногами. Але Мірабо наполягав, щоб король вибирався не таємно, — це суперечить його гідності. «Король від свого народу не тікає», — сказав він і додав іще наполегливіше: «Король має право їхати тільки серед білого дня, — лише тоді він може стати правдивим королем». Він запропонував, щоб Людовік XVI, мов на прогулянку, поїхав у кареті на околиці, де чекатиме ще відданий йому кавалерійський полк, а тоді з драгунами серед білого дня верхи на коні подався до війська і як вільна людина вів переговори з Національними Зборами. Проте для такого діла треба бути чоловіком, а тут до мужності закликали найнерішучішу людину — Людовіка XVI. Щоправда, він носився з цим задумом, прикидав так і сяк, але, зрештою, свій спокій він любив дужче, ніж власне життя. Однак нині, коли помер Мірабо, Марія Антуанетта, втомившись від щоденних принижень, завзято схопилася за цю думку. Небезпек утечі вона не боялася, журилась тільки негідністю такого вчинку для королеви. Але щодень гірше становище не давало вже вибору: «Є тільки дві можливості, — писала вона до Мерсі, — або ми загинемо під мечем повстанців, якщо вони переможуть, тобто взагалі не існуватимем, або будемо залежні від деспотизму людей, які кажуть, ніби бажають нам добра, а насправді завжди робили й робитимуть саме зло. Оце наше майбутнє, і, може, воно ближ­че, ніж гадають, якщо ми не зважимось і своєю силою, і належним поводженням не змінимо суспільних настроїв. Повірте, те, що я кажу, аж ніяк не збуяло в гарячій голові від нетерпіння або страху перед нашим становищем — я достеменно знаю небезпеку й те, що нас може чекати; проте довкола бачу стільки жахіть, що ліпше загинути, здобуваючи рятунок, ніж бездіяльно чекати, поки тебе заб’ють». Оскільки обережний і тверезий Мерсі в Брюсселі і далі все зважує і вагається, вона пише ще гострішого пророчого листа, з якого видно, як безжально ясно бачить власне падіння ця колись легковажна жінка: «Наше становище таке жахливе, що той, хто не бачив його на власні очі, не в змозі навіть уявити його. Чогось третього в нас нема: або треба сліпо виконувати все, що наказують «factieux», або загинути від меча, що всякчас висить над нашими головами. Повірте, я не перебільшую небезпеки. Вам відомо, я завжди вважала, що треба бути якомога поступливішою, сподіватися на час і зміну суспільних настроїв. Та тепер усе змінилося, ми маєм або загинути, або ступити на єдиний відкритий нам шлях. Ми не такі вже сліпі, щоб вірити, ніби цей шлях безпечний; та коли вже нам судилося померти, то принаймні зі славою, знаючи, що ми до останку виконали свій обов’язок щодо честі й віри... Я гадаю, що провінція не така зіпсута, як столиця, але ж у всьому королівстві верховодить Париж. Клуби й таємні товариства заправляють цілою країною, а порядні й невдоволені люди, дарма що їх чимало, тікають за кордон або ж криються, не маючи