Читати книгу - "Марія Антуанетта"

досить сили чи не можучи згуртуватись. Аж коли король буде вільний і об’явиться в якомусь укріпленому місті, всі вразяться тим, скільки з’явиться невдоволених, що доти мовчали і стогнали. Та чим довші вагання, тим менша буде підтримка, бо республіканський дух здобуває щодень більше прихильників у всіх верствах, військо страшно бідує і, якщо й далі вагатися, на нього вже не можна буде спертись».

Крім революції, загрожує ще й друга небезпека. Французькі принци — граф д’Артуа, принц Конде та інші емігранти — нікудишні герої, але неймовірні хвальки, галасують і вимахують шаблями (завбачливо тримаючи їх у піхвах) на кордонах. Прагнучи прикрити ганебність своєї втечі, вони інтригують на всіх дворах, всюди пнуться вдавати героїв (поки це безпечно); їздять від двору до двору, намагаючись нацькувати на Францію королів та імператорів і навіть не замислюючись над тим, що їхні пусті маніфестації збільшують смертельну небезпеку для короля й королеви. «Він (d’Artois) нітрохи не журиться своїм братом і моєю сестрою, — писав імператор Леопольд II, — gli importa un frutto[142], каже він, говорячи про короля, не маючи й гадки, на яку небезпеку він наражає короля й мою сестру своїми планами і спробами». Великі герої сидять у Кобленці та Туріні, жеруть донесхочу, ще й кажуть, ніби прагнуть якобінської крові; королеві ледь удається втримати їх від ще більших дурниць. Отож їхні вітрила треба теж затулити від вітру. Королю треба бути на волі, щоб стримувати ультрареволюціонерів та ультрареакціонерів, несамовитих у Парижі й на кордонах. Королю треба бути на волі, і для цього вдаються до найгіршого — втечі.

Організація втечі була в руках королеви — тож не дивно, що всі практичні готування вона, звичайно, доручила тому, від кого нічого не ховала і кому безоглядно вірила — Ферсенові. Йому, «другові», що казав «я живу, щоб їй служити», вона довірила діло, яке потребувало докласти без останку всю силу й за яке можна було накласти головою. Постали незмірні труднощі. Щоб вийти з палацу, який охороняє Національна гвардія й де шпигує мало не кожен служник, і потім проїхати чужим і ворожим містом, по­трібна над­звичайна, нечувана обережність, а для подорожі вже самою країною треба порозумітись із єдиним надійним полководцем — генералом Буйє. Той має, як вони надумали, розставити вздовж половини шляху, отже, від фортеці Монмеді десь аж до Шалона, окремі кавалерійські загони, щоб відборонити карету з усією королівською родиною, якщо раптом провідають, хто в ній їде, і буде послано погоню. Нові труднощі: потрібна якась приключка, щоб ви­правдати ці надто вже дивні військові маневри неподалік від кордону; австрійському урядові треба вислати до кордону армійський корпус, давши привід генералові Буйє пересувати свої війська. Про все це слід таємно домовитись, пишучи незліченні послання, виявляючи щонайпильнішу обережність, бо ж більшість листів розкривалася і, як казав сам Ферсен, «усе буде втрачене, коли примітять хоч найменші дії». Крім того — знову труднощі — ця втеча вимагає чималих грошей, а король і королева й так уже тягнуться з остан­нього. Марні були всі спроби позичити кілька мільйонів у брата, в інших володарів, в Англії, Іспанії та Неаполі, в двірського банкіра. Тож і про це, як і за решту, мав подбати Ферсен, незначний чужоземний дворянин.

Та Ферсен брав свою силу з любові. В нього було ніби десять голів, десять роботящих рук і одне безмежно віддане серце. Довгі години він обговорює з королевою кожну подробицю, крадькома заходячи до неї надвечір або серед ночі. Листується з іноземними володарями, з генералом Буйє; підібрав надійних дворян, які, перебрані на кур’єрів, супроводитимуть короля; дехто з них уже тепер возить листи від кордону до Парижа. На своє ім’я він замовив карету, подбав про фальшиві паспорти, дістав гроші, заставивши своє майно й позичивши по триста тисяч ліврів у російської і шведської паній, а зрештою, навіть позичив три тисячі у власного слуги. Річ за річчю поприносив у Тюїльрі все потрібне для перевдягання, а звідти потай переправив королевині діаманти. День і ніч, тиждень за тижнем у ненастанній напрузі, важачи головою, Ферсен пише, веде переговори, планує й подорожує; коли розв’яжеться хоч одненьке вічко напнутої над цілою Францією мережі, коли зрадить хоч один утаємничений, десь прохопиться слово, перехоплять лист — це означає смерть. Але цей непомітний другорядний герой невтомно — бо його живило кохання — сміло й тверезо виконав свій обов’язок в одній з найбільших драм світової історії.

Проте зволікають і далі, нерішучий король усе сподівається, що якісь сприятливі події позбавлять його клопоту і не треба буде тікати. Та намарне, карету вже зробили, необхідні гроші нашкрябали, про супровід із генералом Буйє домовились. Бракує лиш одного: ясного й очевидного приводу, морального прикриття для цієї, хай там як і що, не вельми лицарської втечі. Треба знайти щось таке, аби ввесь світ пересвідчився, що король і королева втекли не з простої полохливості, а їх примусив до цього терор. Щоб створити собі такий привід, король сповістив Національні Збори й міський уряд, що на Великодній тиждень хоче поїхати в Сен-Клу. Й миттю, як він потай сподівався й розраховував, загарчала якобінська преса, ніби двір прагне податись у Сен-Клу лише для того, щоб там послухати відправу й дістати розгрішення від священика, який не складав присяги; крім того, зростає небезпека, що король із родиною захоче втекти звідти. Дратливі писання зробили своє діло. 16 квітня, коли король хотів сісти в зумисне поставлену на очі парадну карету, довкола, щоб силою зашкодити поїздці, вже згромадились величезні юрмища, армія Марата і клубів.

Саме такого велелюдного скандалу й прагла королева та її дорадники. Нехай світ вочевидь побачить, що в цілій Франції тільки Людовік XVI не має свободи проїхати в кареті з десять миль, щоб подихати свіжим повітрям. Уся королівська родина демонстративно посідала в карету й чекала, поки запряжуть коней. Але юрба, а з нею й Національна гвардія, стовпилася перед стайнею. Нарешті надійшов незмінний «рятівник», Лафайєт, і як командир Національної гвардії звелів дати королеві дорогу. Та ніхто його не слухав. Мер міста, якому він наказав розгорнути червоного прапора тривоги, засміявся йому в обличчя. Лафайєт хотів звернутися до народу, та його загойкали. Анархія відверто визнала своїм правом неправедність.

Поки злощасний командир марно благав своє військо, король, королева й принцеса Єлизавета спокійно сиділи собі в кареті серед ревучої юрби. Дикий галас і груба лайка не зачіпали Марію Антуанетту, навпаки, вона спокійно й удоволено приглядалася, як апостол свободи, улюбленець народу Лафайєт немічно метушивсь у роздратованім