Читати книгу - "Марія Антуанетта"

юрмищі. Однаково ненавидячи і народ, і генерала, вона не втручалася в цей розбрат, спокійно, не маючи жодних ілюзій, дослухаючись до галасу й крику: це ж був очевидний, неспростовний доказ, що Національна гвардія вже не має ніякої влади, що у Франції панує цілковита анархія і потолоч може безкарно ображати королівську родину, — отже, король має моральне право тікати. Дві з чвертю години король дав шаленіти народові, потім наказав закотити карети під повітку й оголосив, що поїздка в Сен-Клу касується. Як завжди, отримавши перемогу, галаслива, люта й несамовита юрба зразу пойнялася захватом, а Національна гвардія, раптом немов одмінившись, обіцяє боронити королеву. Але Марія Антуанетта, добре знаючи, що та гвардія боронить, гучно відмовила: «Так, ми на це розраховуєм. Але ж, бачите, ми не вільні». Ці слова вона зумисне проказала голосно. Звертаючись ніби до гвардії, вона насправді говорила цілій Європі.

Якби ще цієї ночі на двадцяте квітня задум став уже ділом, то причина й наслідок, образа й обурення, удар і відсіч сплелися б у єдиний логічний ланцюг. Дві звичайних, непоказних і легеньких карети, в одній король із дофіном, у другій — королева з дочкою, ну, нехай іще й пані Єлизавета, — і ніхто б уваги не звернув на такі повсякденні кабріолети з двома пасажирами всередині, королівська родина непомітно добулася б до кордону; доказом служить одночасна втеча брата короля графа Прованського, який завдяки такій непримітності вибрався без усяких пригод.

Але навіть за п’ядь від смерті королівська родина не хоче порушити священних династичних законів, навіть у найнебезпечнішу подорож слід узяти безсмертний етикет. Перша помилка: вирішили їхати вп’ятьох в одній кареті, отже, цілою родиною: батько, мати, сестра й двоє дітей, — таж по сотнях гравюр їх одразу впізнають у найглухішім закутку Франції. Але й цього не досить. Пані Турсель згадала про свою обітницю й на мить не залишати дітей короля, отже, треба брати — друга помилка — ще й шосту особу. Завдяки цьому непотрібному тягареві швидкість їзди, звісно, падала, а все б вирішили кільканадцять хвилин, ба навіть однісінька. Третя помилка: немислимо, щоб королева сама себе обслуговувала. Тож у другій кареті треба взяти ще дві камеристки, — загалом це вже вісім осіб. Оскільки кучера, форейтора, хурника, лакея треба заступити надійними людьми, які, щоправда, й дороги не знають, зате шляхетної крові, то отак щасливо добулися до дванадцяти чоловік, а з Ферсеном і його візником буде вже чотирнадцять — забагато для таємниці. Четверта, п’ята, шоста й сьома помилки: треба взяти із собою туалети, щоб король і королева в Монмеді з’явились у пишному вбранні, а не в дорожніх костюмах, — ще кілька сот фунтів ваги запакували в новісіньку скриню й випхали зверху на карету, знов-таки падає швидкість, ще більше починають зглядатися. Таємна втеча мало-помалу перетворилась на пишну виправу.

Але щонайбільша помилка: якщо король і королева мають їхати двадцять чотири години, хай навіть вибираючись із пекла, все ж їхня подорож мусить бути вигідною. Тож замовили новеньку карету, широку й на чудових ресорах, — карету, яка тхнула свіжим лаком та розкішшю й до якої б на кожній станції жадливо приглядався кожен візник і кучер, кожен поштмейстер і хурман. Але Ферсен — закохані ніколи глибоко не мислять — хоче, щоб усе в Марії Антуанетти було якомога пишніше, гарніше й досконаліше. За його докладними вказівками спорудили (нібито баронесі Корф) велетенську карету, такий собі галіон на чотирьох колесах, який мав везти не тільки шість членів королівської родини та ще й гувернантку, кучера, слугу, а й мусив умістити всякі мислимі зручності: срібне начиння, гардероб, чималий припас і навіть стільчик для малих і не суто королівських потреб. Знаючи суху монаршу горлянку, змайстрували й поставили цілу винницю, а щоб довершити божевілля, карету всередині оббили ясним дамаським шовком, так що можна лише дивуватися, як це вони не вибили ще й королівські лілеї. Щоб мати якусь задовільну швидкість, ця несвітська розкішна карета зі своїм важезним обладунком потребує принаймні вісім, а найліпше дванадцять коней, отже: коли легку двокінну коляску перепрягають за п’ять хвилин, тут заміна коней забира півгодини, в цілому чотири чи п’ять згаяних годин за подорож, де й кілька хвилин могли врятувати від смерті. Щоб надолужити дворянам-охоронцям, котрі двадцять чотири години мусили носити підле служницьке вбрання, їх одягли в новісінькі й біленькі, мов сніг, лівреї, що вбирали очі й разюче відрізнялись від зумисне простого одягу короля й королеви. Крім самої королівської родини, велику увагу привертали й драгунські ескадрони, що в мирні часи раптом уступили в кожне придорожнє містечко, нібито чекаючи «валки з грішми»; останньою, справді історичною дурницею було те, що офіцером для зв’язку між окремими військовими загонами герцог Шуазель призначив негодящого чоловіка — Фіґаро во плоті, перукаря королеви божественного Леонара, який добре тямив чесати і стригти, але був нікудишнім дипломатом; вірний не так королеві, як своїй незмінній ролі Фіґаро, він цілковито заплутав уже й без нього заплутане становище.

Єдине за все це вибачення: французький державний церемоніал не мав ніякого історичного зразка для втечі короля. Про те, як їхати до хрещальні, на коронування, як — у театр, на лови, що вбирати, які черевики й пряжки взувати на великі й малі прийоми, на відправу, полювання чи гру, церемоніал подавав сотні всіляких подробиць. Але про те, як переодягненим королю й королеві тікати з палацу своїх предків, не було жодних приписів; годилось би сміливо й рішуче наважитись на втечу й вибрати слушну мить. Але, вперше зіткнувшись із реальним життям, безмежно далекий від світу двір ніби й мусив безсило впасти. Вбравши для втечі ліврею служника, король Франції не міг уже бути господарем своєї долі.

Після безкінечних зволікань утечу призначили на 19 червня — останню, вже крайню пору, бо таємна мережа, напнута стількома руками, може прорватися будь-де і будь-коли. Серед цих нечутних шепотів і розмов усіх немов батогом ошпарила Маратова стаття, в якій він писав, що змовляються викрасти короля. «Його хочуть видерти силою й відвезти в Нідерланди, кажучи, що це нібито обходить усіх королів, а ви настільки дурні, що нівроку дасте йому втекти. Парижани, безголові парижани, я вже втомився товкти вам одне й те саме: цупко тримайте й добре стережіть короля й дофіна в мурах вашого міста, ув’язніть австрійку, її зовицю й решту родини; згаявши один день, можна занапастити всю націю». Дивлячись крізь окуляри власної хворобливої недовіри, цей усевидющий чоловік дав дивовижне пророцтво, — тільки той