Читати книгу - "Марія Антуанетта"

«згаяний день» занапастив не націю, а короля з королевою. Бо в останню мить Марія Антуанетта ще раз відсунула вже затверджену до найменших подробиць утечу. Ферсен марно ґарував до знесилення, щоб усе було готове на 19 червня. День і ніч не один уже місяць віддавав він усе своє завзяття цій справі. Щоночі, йдучи від королеви, сам під плащем виносив різний одяг, незліченними листами домовився з генералом Буйє, де саме драгуни й гусари чекатимуть карету короля; власноруч тримаючи віжки, випробував на Венсенськім шляху найнятих по­штових коней. Усі втаємничені були вже наготові, механізм прокрутили до найменшого коліщатка. Та в останню мить королева змінила наказ. У неї виникла сильна підозра щодо однієї з камеристок, яка кохалась із революціонером. Але саме наступного дня — 20 червня — в тієї жінки був вихідний, — тож треба зачекати один день. Отже, знову ціла доба згубних зволікань, касування попередніх наказів; генераловим гусарам, що вже ладні були виїздити, звеліли розсідлати коней; а в уже геть змордованого Ферсена й королеви, яка ледве гамувала неспокій, до краю напружилися нерви. Та нарешті минув цей останній день. Щоб не посіяти ніякої підозри, королева з дітьми і зовицею Єлизаветою пополудні подалась до потішного садку в Тіволі. Повернувшись, із притаманною їй певністю й гідністю віддала комендантові накази на завтра. Вона нітрохи не хвилювалась, а ще менше — король, бо цей нечутливий чоловік узагалі був нездатен хвилюватися. О восьмій вечора Марія Антуанетта пішла до себе й відпустила служниць і камеристок. Дітей уклали спати, й уся нібито безтурботна родина зібралася на вечерю у великому салоні. Надто вже пильний спостерігач, мабуть, одне тільки б примітив: королева часом підводилась і ніби зморено позирала на годинник. Та насправді цієї ночі вона була найбільш завзята, рішуча й пильна, бадьоріша, ніж будь-коли.

Вареннська втеча

Ввечері двадцятого червня 1791 року навіть найприскіпливіший спостерігач не примітив би в Тюїльрі нічого підозрілого: як завжди, стояла на чатах Національна гвардія, як завжди, камеристки й служники по вечері подалися додому, як і кожного дня, король, його брат, граф Прованський, і решта членів родини мирно грали собі в трік-трак або знічев’я теревенили у великому салоні. Хіба ж дивно, що десь о десятій годині королева встала і вийшла на декілька хвилин? Анітрохи. Може, в неї була якась потреба, може, й листа хотіла написати; ніхто зі слуг за нею не пішов, а вийшовши в коридор, вона й там нікого не побачила. Але цього разу Марія Антуанетта, затамувавши подих, напружено вклякла, прислухаючись до твердих кроків варти, а потім заквапилась нагору й легенько постукала в доччині двері. Мала принцеса обудилася, злякано гукнула (другу, помічну) гувернантку пані Бруньєр; та прийшла, вразилась незбагненним наказом королеви мерщій одягати дитину та не зважилась питати. Тим часом, відгорнувши шовкові завіси перед ліжком і ніжно прошептавши: «Давай, підводься, ми їдемо. Поїдемо на парад, де буде багато солдатів», — королева збудила дофіна. Ще обм’яклий і сонний, малий принц щось забелькотав і попросив свого мундира й шаблю, адже йому їхати до солдатів. Але «мерщій, мерщій, ми вже їдемо», — звеліла Марія Антуанетта давно вже втаємниченій першій гувернантці пані де Турсель і та, сказавши, що їдуть на маскарад, перебрала принца на дівчинку. Обох дітей тихесенько провели по східцях у кімнату королеви. Там їх чекала приємна несподіванка. Коли королева відчинила шафу, звідти вийшов гвардійський офіцер, бравий де Мальден, завбачливо приведений туди невтомним Ферсеном. Аж тепер усі швидко пішли до виходу, де не було сторожі.

На подвір’ї майже не світилося. Довгою низкою стояли карети, біля них тинялося кілька кучерів і лакеїв, дехто базікав із вояками Національної гвардії, котрі, забувши про обов’язок, не сподіваючись небезпеки, — як гарно цього теплого літнього вечора, — відклали свої рушниці. Королева сама відчинила двері й визирнула — в такі вирішальні хвилі вона й на мить не втрачала певності. А з тіні за каретами вже виступив одягнений кучером чоловік, підійшов і мовчки взяв за руку дофіна: це невтомний Ферсен, що від сірого світання порав свою надлюдську роботу. Він підібрав візників, переодягнув на посланців трьох дворян-охоронців і кожного поставив у належному місці. Він потай переправив із палацу те, що потрібне на ніч, підготував карету, а пополудні ще втішав схвильовану й заплакану королеву. Три, чотири, п’ять разів — то перебраний, то у своїм звичайнім одязі — об’їздив він Париж, дбаючи про порядок в усьому. Тепер він важить життям, ведучи за руку з королівського палацу дофіна Франції, та ніякої не прагне нагороди, крім удячного погляду коханої, котра йому й тільки йому доручила свою дитину.

Чотири тіні заповзли у морок, королева нечутно причинила двері. Не привертаючи уваги, легеньким, безтурботним кроком, ніби просто листа писала, повернулася до салону й байдужісінько розмовляла далі — а Ферсен щасливо перевів її дітей через величезний майдан і посадив у старезний фіакр, де вони зразу й поснули; водночас в іншій кареті обох королевиних камеристок відправили в Кле. Об одинадцятій настала критична мить. Граф Прованський із дружиною, котрі теж мали сьогодні втікати, як звичайно, покинули замок, королева й пані Єлизавета подались у свої кімнати. Щоб не посіяти жодної підозри, королева зачекала, поки її роздягнуть камеристки, і на ранок замовила карету для виїзду. О пів на дванадцяту, коли вже мав закінчитись неодмінний Лафайєтів візит до короля, вона звеліла гасити вогні, цим самим давши прислузі знак забиратися додому. Та ледве за камеристками зачинилися двері, королева підскочила й знову швиденько вбралася, щоправда, в простеньку сіру шовкову сукню і чорний капелюшок із фіалковою вуаллю, так що годі було її впізнати. Тепер ще тихесенько зійти східцями до дверей, де вже чекає віддана людина, а потім перетнути тьмяний Карусельний майдан — усе йде чудово. Але — який прикрий збіг — саме тепер засвітилися ліхтарі, над’їздить карета, а попереду мчать посланці і смолоскипники, — це карета Лафайєта, котрий щойно упевнився, що скрізь, як завжди, досконалий лад. Королева сахнулася від світла, скулившись у темнім закутку брами, а Лафайєтова карета проїздила так близько, що мало не зачепила її колесом. Ніхто її не помітив. Ще кілька кроків — і вона вже в найманім фіакрі, з тими, хто для неї найдорожчий у світі, — з Ферсеном і своїми дітьми.

Важче було вимкнутись королю. Зразу він ще мусив терпіти щовечірній візит Лафайєта, такий нескінченно довгий, що навіть цьому товстошкурому чоловікові того вечора було важко зоставатися спокійним. Час від часу він