Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

Попри різноманітність інтерпретацій походження і статусу українства у російському дискурсі, їх можна звести до кількох тез:

1. З давніх часів і досьогодні існує один російський народ, складовою якого є українці. Вони розглядаються як субетнос російського народу (зазвичай під назвою «малороси»), або як просто росіяни, які в процесі історичного розвитку набули певних етнографічних відмінностей і яким штучно нав’язали не властиву їм назву.

2. Виникнення феномена «україн­ський народ» стало можливим через тимчасову відокремленість Південно-­Західної Русі та її входження до складу ворожих Росії держав, котрі намагалися зробити цю відокремленість остаточною і незворотною, впроваджуючи церковну унію, а після «возз’єднання» Украї­ни з Росією у XVII ст. — прищеплюючи «малоросам» штучну україн­ську самосвідомість, вироб­ляючи штучну україн­ську мову, інспіруючи україн­ський сепаратизм.

3. Після жовтневого перевороту 1917 р. і створення 1922 р. СРСР антиросійська комуністична влада запровадила політику «украї­нізації», внаслідок чого мільйони росіян-­«малоросів» були примусово перетворені на «українців».

4. Як і все штучне, українство рано чи пізно повинно зникнути, а українці — повернутися до свого природного стану «російських людей». «Святий» обов’язок Росії — допомогти їм у цьому.

Наведені вище тези неодноразово тиражувалися усно і письмово кремлівською пропагандою на різних рівнях задовго до 2014 р. До певного часу вони сприймалися в україн­ському суспільстві як ознака свого роду ментальної хвороби, яку вилікує лише час, і яка не може мати вирішального впливу на політику Росії щодо Украї­ни (за винятком хіба що її гуманітарного напряму). Однак нині є очевидним, що вже тоді ми мали справу з проявами гібридної війни, яка почалася не з анексії Криму і підтримки сепаратистів на Донбасі, а значно раніше.Тому остаточне її завершення може гарантувати не угода щодо статусу тимчасово окупованих україн­ських територій, а радикальна зміна російської політики і російської суспільної думки стосовно Украї­ни та україн­ського народу.

Формою заперечення націо­нальної україн­ської ідентичності з боку РФ є також дискредитація окремих явищ, подій, процесів, феноменів, які її конституюють. Це, зокрема, історична пам’ять про державотворчі зусилля україн­ської еліти XVII—XVIII cт., націо­нально-­визвольні змагання ХХ ст., прагнення українців мати власну Помісну Православну Церкву тощо.

Як в офіційній російській історіографії, принаймні в тій її частині, яку можна вважати мейнстримом, так і в суспільній думці будь-­які намагання україн­ських володарів проводити самостійну зовнішню політику, тим більше зробити свою краї­ну незалежною державою, завжди трактувалися як «зрада», «порушення клятви» тощо. Найбільш показовим у цьому сенсі є ставлення до гетьмана Івана Мазепи: в Росії його вважають однією з найодіозніших постатей в україн­ській історії, втіленням усіх можливих моральних вад і надзвичайно нервово реагують на будь-­які заходи із вшанування його пам’яті.

Згідно з трактуваннями прокремлівських ідеологів та політтехнологів, україн­ський націо­нально-­визвольний рух 1917—1920 рр. був чужий і навіть ворожий інтересам народу, спирався лише на зовнішню підтримку та заплямував себе єврейськими погромами, а аналогічний рух 30—40-х років ХХ ст. виявився союзником нацистської Німеччини. Відповідно, сучасні україн­ські патріоти як ідейні спадкоємці згаданих рухів одержали ярлик «нацистів», а Революцію гідності було названо «фашистським переворотом», внаслідок якого прийшли до влади «сили ультранаціоналістичного і фашистського характеру». Ця відверта брехня слугувала і слугує для Росії сурогатом морального виправдання анексії Криму і збройної підтримки сепаратистів на україн­ському сході. Теоретично, навіть відкрита агресія Росії проти Украї­ни могла б бути подана як звільнення українців («малоросів», «співвітчизників») від «фашистського гноб­лення».

З метою легітимації сакрального статусу власної державності російський політичний істеблішмент вдається до безсоромної «приватизації» націо­нальної україн­ської історії. Показовий приклад — послання В. Путіна Федеральним зборам від 4 грудня 2014 р. Президент Росії стверджує, що анексований Крим має для РФ стратегічне і цивілізаційне значення, оскільки з території півострова християнство поширилося на всю Русь, тому на кримській землі містяться духовні скрепи «багаторічного моноліту російської нації і централізованої Російської держави». Замовчування ролі Києва у християнізації Московії — це очевидний намір усунути Украї­ну з поля цивілізаційного розвитку.

Досить часто промосковська пропаганда намагається продемонструвати історичну недолугість україн­ської спільноти. Зокрема патріарх РПЦ Кирил, відкриваючи 11 листопада 2014 р. засідання XVIII Всесвітнього російського народного собору, у своєму виступі наголосив, що українці розділені у розумінні власної історії, не зуміли зберегти єдність, унаслідок чого отримали міжусобний конфлікт.

Об’єктами інсинуацій з боку Росії, насамперед Російської православної церкви як послідовного сателіта державної влади, неодноразово були Україн­ська греко-­католицька церква (УГКЦ) та Україн­ська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП). Саме ці релігійні організації віддавна перебувають на патріотичних позиціях, а під час Революції гідності беззастережно підтримали європейський, демократичний поступ Украї­ни, поширювали правду про нашу краї­ну у світі. Немає сумнівів, що причиною брутальних звинувачень (у прислужництві Ватикану, націоналістам, бандерівцям, інспіруванні міжцерковних конфліктів, порушенні прав і свобод віруючих), адресованих УГКЦ та УПЦ КП, є суспільне значення цих церков, а їхня дискредитація спрямована на ураження релігійної складової націо­нальної самоідентифікації.

Однією з небезпечних форм заперечення україн­ської ідентичності є просування ідеології «русского мира» як транснаціо­нального простору поширення російської мови і культури. Особливість її застосування в Украї­ні полягає в ототожненні людей російської культури або «російськомовних» з «російськими співвітчизниками» незалежно від їх націо­нальності. Таким чином під цю категорію потрапили російськомовні українці та представники інших народів. Цю категорію україн­ських громадян Москва завжди розглядала як «законний» об’єкт своєї опіки та захисту і вороже сприймала будь-­які спроби поширити на них вплив україн­ської культури, розширити сферу освіти україн­ською мовою.

Натомість одним із пріоритетів російської зовнішньої політики ще у 2010 р. визначалося «подальше формування єдиного культурного, інформаційного та освітнього простору» (в межах СНД)[6], а основним завданням створеного у 2008 р. Федерального агентства у справах СНД, співвітчизників, що проживають за кордоном, і з міжнародного гуманітарного співробітництва (Росспівробітництво) є зміцнення позицій російської мови і культури за кордоном як «основи інтеграційних процесів у Союзі Незалежних Держав»[7]. Справжні цілі політики захисту «співвітчизників» і властиве Росії розуміння «інтеграційних процесів» ми бачимо в Криму і на Донбасі.

Справді, заперечення україн­ської ідентичності є не лише частиною російської ідеології, а й одним із напрямів реальної політики, де воно стає тотожним ліквідації будь-­яких проявів націо­нального духу українства. Типові приклади цієї політики ми бачимо на території самої РФ (відмова у реєстрації Україн­ському конгресу Росії, закриття бібліотеки україн­ської літератури в Москві, ухвалення судового рішення про знесення Свято-­Троїцького храму УПЦ КП у м. Ногінськ), а також в окупованому Криму, де практично знищено україн­ську освіту й культуру, україн­ське громадське і церковне життя. Знаючи, який вплив мала Росія на Кримську автономію у