Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

Зокрема, пропозиції російської сторони з означеного вище питання передбачені пунктом 11 Комплексу заходів з виконання Мінських угод та конкретизовані у заяві МЗС Росії про Групу підтримки для Украї­ни від 17 березня 2014 р.[8]. У ній серед цілей Групи зазначено «заохочення українців» до прийняття нової федеративної конституції, відповідно до якої «регіони будуть самостійно... обирати органи своєї законодавчої та виконавчої влади і мати широкі повноваження... у питаннях економіки і фінансів..., мови, освіти, зовнішніх міжрегіональних зв’язків», а «російській мові... буде наданий статус другої державної мови».

Реалізація цього сценарію, згідно з класичною настановою divide et impera, призвела б до форсованої русифікації низки регіонів Украї­ни, переорієнтації їхньої економіки на російський ринок, переходу їх під неформальний політичний протекторат Росії тощо, тобто до дезінтеграції і розпаду Україн­ської держави.

Протидія усіляким запереченням україн­ської ідентичності з боку Росії є для Украї­ни не предметом наукових чи ідеологічних дискусій, а надзвичайно важливим і актуальним питанням націо­нальної безпеки.

9.2. Спроби впливу на політичні процеси

Одним із найефективніших інструментів впливу Росії на зовнішню та внутрішню політику Украї­ни стало формування легального політичного лобі у парламенті та виконавчій владі, відкрите просування і підтримка проросійських політиків та політичних партій на місцевих та загальнонаціо­нальних виборах.

Заснування та розвиток мережі агентів впливу Росії спиралися на кілька ключових чинників. Насамперед це відбувалося через наявність значних економічних інтересів україн­ських підприємств та компаній у сусідній державі: успадкування господарських зв’язків між великими підприємствами двох держав із часів СРСР, зацікавленість у розширенні присутності на внутрішньому російському ринку, споживання російського природного газу та іншої сировини за пільговими цінами, залучення кредитів російських банків, розвиток комерційних транскордонних зв’язків, створення спільних підприємств та спільна участь у приватизації, надання політичної протекції для «сірих схем» у міждержавній торгівлі.

На загальнонаціо­нальному рівні найактивнішими провідниками російського впливу стали бізнес-­групи, які контролювали енергетичний сектор. До Помаранчевої революції найбільшу політичну активність розвивали російські компанії — власники низки приватизованих об­ленерго (холдинги VS Energy, «Енергетичний стандарт»), великі імпортери нафти (Лукойл, ТНК) та природного газу (Ітера, Газпром).

Починаючи з 2004 р., особливо з моменту створення спільної україн­сько-­російської компанії з постачання природного газу «РосУкрЕнерго», в якій україн­ську сторону представляв підприємець Д. Фірташ, відбувається легалізація російських інсайдерів в уряді та державних компаніях. Того ж року, за підтримки глав адміністрацій президентів Росії та Украї­ни, Д. Медвєдєва та В. Медведчука відповідно, створюється легальна громадська організація «Російський клуб», яка об’єднала російських та україн­ських політиків і підприємців на підтримку кандидата в президенти — прем’єр-­міністра В. Януковича.

Попри те, що протягом 2005—2009 рр. законодавча і виконавча влада контролювалися переважно політичними силами, орієнтованими на євроатлантичну інтеграцію, присутність представників російських економічних інтересів у владних коридорах не лише не зменшилася, а й стала більш помітною. Зокрема у 2008—2009 рр. україн­ського підприємця, акціонера російського металургійного холдингу «Євраз» В. Хорошковського було призначено на посаду голови Державної митної служби, а згодом — першим заступником голови СБУ — керівником Антитерористичного центру.

У 2010—2013 рр. призначення вихідців із Росії та бізнесменів із тісними зв’язками з РФ перетворюється на визначальну рису кадрової політики в органах влади, які здійснюють керівництво складовими воєнної організації держави. Зокрема у 2010—2011 рр. СБУ очолює В. Хорошковський, у 2013 р. цю посаду обіймає О. Якименко, якого згодом підозрюватимуть у приховуванні громадянства РФ. Генеральним директором Державного концерну «Укроборонпром» у 2010—2012 рр., а згодом і міністром оборони (2012 р.) стає громадянин Росії Д. Саламатін. Діяльність згаданих осіб, спрямована на руйнування системи націо­нальної безпеки та оборони Украї­ни, могла відбуватися лише за цілковитої підтримки обраного на той час президента Украї­ни В. Януковича.

Після анексії АР Крим та початку збройної агресії на Донбасі внаслідок взаємних торговельно-­економічних санкцій та масової втечі російських інсайдерів політичне значення російського бізнес-­лобі стрімко знизилося. Водночас варто виділити дві галузі економіки, в яких присутність російського капіталу є значною і може знову трансформуватися у політичний вплив.

Зокрема, хоча частка комерційних банків із російським капіталом, які належать державним банкам РФ, за даними НБУ, становила 2016 р. 12,3 % в україн­ській банківській системі, міжнародне рейтингове агентство Standard & Poor’s оцінює частку кредитів російських банків україн­ським позичальникам у 15—17 млрд дол. США. Серед найбільших боржників російських банків — дочірні підприємства «Укрзалізниці» та ДП «Вугілля Украї­ни», в т. ч. ті, що знаходяться на тимчасово окупованих територіях.

Наступною за рівнем ризику залишається енергетична сфера: низкою об­ленерго, зокрема в окупованому Севастополі, володіє нідерландська компанія з російськими бенефіціарами VS Energy; більшість облгазів належать Group DF, австрійській групі — боржнику «Газпрому».

В обох випадках існує ризик лобіювання представниками російського бізнесу політичних рішень, спрямованих на блокування приватизації держпідприємств або на зняття обмежень на участь російського капіталу в приватизаційних конкурсах. У сфері енергетики варто очікувати на організовані дії із захисту механізмів непрозорого ціноутворення та списання боргів, що ускладнюватиме стосунки україн­ського уряду із західними партнерами та міжнародними фінансовими установами.

Іншим напрямом посилення легальної присутності в україн­ському політичному просторі, який виник раніше за економічний, проте поступався за впливовістю, було налагодження тісних зв’язків між російськими та україн­ськими партіями лівого і лівоцентристського спрямування.

З 1990-х Комуністична партія, а згодом і Соціалістична партія Украї­ни відкрито декларували своїми програмними політичними цілями економічну, політичну та безпекову реінтеграцію Украї­ни у російські геополітичні проекти на пострадянському просторі. Саме завдяки голосам народних депутатів — членів КПУ та СПУ у парламенті відбувалися ратифікації міждержавних угод, які відповідають інтересам Росії.

Зокрема, у 2004 р. за вирішальної підтримки КПУ та СПУ ратифіковано рамкову угоду про утворення Єдиного економічного простору. В разі імплементації її положень Украї­на втратила б можливість претендувати на асоціацію з ЄС. У 2010 р. ратифікація Угоди між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території Украї­ни, згідно з якою термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі подовжено з 2017 до 2042 року, стала одним із головних етапів легалізації посиленої присутності збройних сил та військової розвідки РФ на території Украї­ни.

На регіональному рівні, зокрема в АР Крим, Донецькій, Луганській, Харківській та Одеській областях, за право представляти інтереси Росії з лівими змагалися популістські партійні проекти Партії регіонів, ГО «Донецька республіка», партій «Руський блок», «Російська єдність» та «Родіна». Саме регіональне керівництво цих партій у січні — березні 2014 р. забезпечувало організаційну та матеріальну підтримку рухів «Антимайдан», «Беркут», «За російську єдність у Криму», діяльність яких була використана Росією для прикриття початку збройної агресії проти Украї­ни. Зокрема, лідер «Російської єдності» С. Аксьонов