Читати книгу - "Леді Африка"

— Я хвилююсь... не через те, що можу їй не сподобатися, а тому, що це має для тебе таке значення. Усі ці приготування...

— Усе буде добре, — запевнив він. — Ось побачиш.

Ми поїхали у «Свіфтсден» — маєток, де жила мати Менсфілда зі своїм другим чоловіком, полковником О’Геа. Він був на п’ятнадцять років молодшим за неї; жодному з хлопців Маркгемів не вистачило на нього терпіння. Він виявився мовчазним товстуном; місіс О’Геа також була не набагато тоншою і мала про все власну думку. Коли я спробувала потиснути їй руку, вона взяла мене лише за кінчики пальців.

— Enchantee[36], — пробурмотіла вона, хоча, здавалося, не отримувала жодного задоволення від знайомства, та влаштувалася в зручному кріслі, щоб тоном лектора розповідати мені про досягнення своїх гончих.

Під час першого чаю я мимоволі уявляла собі зустріч із цією леді, якби опинилася перед її дверима, як тоді перед дверима Кокі, — без пальта, з потрісканими та посинілими від холоду руками й закляклими ногами в мокрих черевиках.

У Парижі, а потім у Мілані Менсфілд водив мене до найкращих кутюр’є, тож зараз на мені був відповідний одяг: шовкові панчохи, хутряний палантин і діамантовий браслет, який ковзав рукою вгору-вниз, як колись давно кара в Бішона Сінґха.

Менсфілд був такий щедрий. Я думала, він купував ці гарні речі тому, що вони йому на мені подобалися, але зараз, коли пройшла крізь випробування салону Елізабет Арден і опинилася в розкішній вітальні його матері, не могла не запитати в себе, чи не для неї він робив подарунки.

— Навряд вона подумає, що світське товариство — моя стихія, — сказала я, коли ми залишилися самі в нашій кімнаті.

Менсфілд сидів на краю ліжка, застеленого лискучим шовковим простирадлом, а я біля довгого туалетного столика щосили роздирала своє коротке волосся щіткою зі срібною ручкою.

— Навіщо вся ця метушня? Мої бідолашні брови більше ніколи не виростуть.

— Не гнівайся, люба. Це ненадовго, а потім ми знову надягнемо наші старі речі та заживемо новим чудовим життям.

— Я почуваюся самозванкою.

— Але це не так, хіба не бачиш? Ти не змінилася від усього цього. До того ж маєш елегантний вигляд у будь-якому вбранні.

— А якщо я знову надягну мої штани? І почну поводитись, як зазвичай? Вона викине мене звідси?

— Будь ласка, Берил, потерпи. Мати не така сучасна, як ти.

Я не хотіла сваритись і пообіцяла Менсфілду, що спробую. Але врешті-решт наше перебування в «Свіфтсдені» почало нагадувати тактику «розділяй та володарюй». Менсфілд доглядав матір, а мною займався шофер. Мене відвозили в Лондон на тривалі екскурсії. Я побувала в усіх туристичних місцях: на Лондонському мосту, в Вестмінстерському абатстві та біля Біґ-Бена. Я бачила зміну королівської варти: вдягнені у червоні мундири гвардійці переходять з одного місця на інше, ніби всередині в них крутяться ґвинтики й коліщатка. Після цього я була в кіно, дивилася фільм «Битва на Соммі» — проектор, який створював ілюзію життя, чи не найбільше приголомшив мене в Лондоні. Тут усе було електричне — освітлення, чайники, музика, що линула з гучномовця всією Оксфорд-стрит. Але війна у фільмі була жахливою. Чоловіки в окопах корчилися від болю й жаху. Це змусило мене згадати арапа Маїну. Невже він загинув так само? Я сумувала за Рутою і хотіла, щоб він був тут, поряд зі мною, в темному залі, хоча, напевне, його б усе це вразило набагато більше.

За кілька днів по тому Менсфілд досить надовго полишив матір, щоб відвести мене в «Ньюмаркет» подивитися на жеребця. Він подумав, що нам може захотітися придбати якогось нового чистокровного для початку нашої справи.

— Я хочу, щоб ми стали справжніми партнерами, — сказав він. — Знайдемо землю, де ти забажаєш, і заповнимо наші стайні найкращими кіньми, яких лишень знайдемо. Ти все мені покажеш. Я хочу навчитися всього та брати участь в усіх важливих справах.

Я відчула полегкість від цих слів. Наша спільна мрія про конеферму від початку поєднала нас. Але в «Свіфтсдені», під владним поглядом його матері, я вже почала сумніватися. Її думка для нього, здавалося, мала вирішальне значення. Коли вона була поряд, він виструнчувався, ніби вона була лялькарем, який керує ганчір’яним хлопчиком. Проте в «Ньюмаркеті», коли ми рушили до стайні, він міцно стиснув мою руку. Звичайно, він бажав почати нове життя в Кенії так само, як я хотіла повернути «Ґрін Гіллз». Він був сам собі господар, бажав нових земель і збирався все робити разом зі мною. З цього дня маю довіритися йому, і собі також.

Посланець був високим чалим конем із хвостом і гривою лляної барви, й у ньому відчувався вогник. Він був найбільшим і найгарнішим жеребцем, якого я будь-коли бачила. Його мати Фіфінелла стала переможницею багатьох перегонів та конкурів, а батько — Гаррі Он — жодного разу не програвав і вважався одним із найкращих скакових плідників у світі. І хоча нам із Менсфілдом він одразу припав до душі, його тренер Фред Дарлінґ трохи остудив наш запал.

— Він не дасться вам легко, — сказав Фред. — Не буду брехати.

Одного разу Фред потрапив до шпиталю через цього коня.

А ще раніше Посланець убив конюха: затиснув його в стайні та бив своїми сильними копитами й гриз зубами. Це було вбивство, відверте й цинічне. Якби Посланець був людиною, його б засудили за це до страти на гільйотині; а так, йому лише заборонили брати участь у перегонах в Англії. Отже, Кенія могла стати для нього другим шансом.

— Його можна приручити? — не міг заспокоїтися Менсфілд.

— Складно сказати. Я б цього не робив.

— Я хочу ним займатися, — сказала я, спостерігаючи, як крізь широкі ніздрі коня червоними спалахами просвічує сонце.

— Ти не боїшся? — Менсфілд стиснув мені руку.

— Боюся. Але ми не можемо залишити його тут, прикутого мов пса.

Посланець нагадав мені Падді — тим, що стояв на тонкій межі дикої природи й цивілізованого світу.

— Він досі має в собі щось добре. Будь-хто може це побачити. Менсфілд знову стиснув мою руку. Я відчула, наскільки його схвилювало те, про що ми нині дізналися:

— Він може виграти перегони?

— Якби тут був Рута, він сказав би: «Його ноги сильні, мов у