Читати книгу - "Вбити пересмішника"

15

Розпочалася школа, а з нею і наші щоденні походи повз Садибу Редлі. Джемі ходив у сьомий клас, а старші класи розміщалися в іншій будівлі, за нашою школою; я була вже у третьому класі, й наші розклади уроків так відрізнялися, що ми тільки вранці ходили до школи разом та ще зустрічалися за обідом. Джемі записався до футбольної команди, але був ще надто худий і юний, щоб грати,— йому доручили тільки носити відра з водою для команди. Це він робив із захватом, тому рідко приходив додому засвітла.

Садиба Редлі мене більше не лякала, проте вона не стала ані веселішою, ані теплішою під своїми величезними дубами, ані привітнішою. Містер Нейтен Редлі так само ходив у ясні дні до середмістя і назад, і ми знали, що Примара і досі вдома, з тієї самої старої причини: ніхто не бачив, щоб його звідти винесли. Іноді мене мучила совість, коли я проходила повз їхній старий будинок і пригадувала, як брала участь у тому, що не назвеш інакше як мордуванням Артура Редлі: якому нормальному затвірнику сподобається, що діти зазирають у його віконниці, передають послання на кінці вудочки і гасають ночами по його капустяним грядках?

Але пам’ятала я і дві монетки з головами індіанців, і жувальну гумку, і ляльок, вирізаних з мила, і іржаву медаль, і зіпсований годинник на ланцюжку. Джемі їх десь, напевне, заховав. Одного дня я зупинилася подивитися на те дерево: навколо зацементованого дупла кора загрубла. А сама пломба пожовкла.

Ми майже бачили Примару кілька разів — таким мало хто похвалиться.

І все ж таки я щоразу, проходячи там, чекала на нього. Можливо, колись я його побачу. Я мріяла, як це станеться: він сидить у кріслі-гойдалці, а я собі іду. «Як ся маєте, містере Артуре»,— кажу я, ніби це звичайнісінька річ. «Добридень, Джін-Луїзо»,— каже він, ніби це звичайнісінька річ, «Гарна погода стоїть, правда?» — «Так, сер, погода дуже гарна»,— відповідаю я і йду собі далі.

Втім, це лише фантазії. Ніколи ми його не побачимо. Може, він і виходить ночами, коли місяць сідає, і дивиться у вікно на міс Стефані Крофорд. На його місці я б дивилася на когось іншого, але це вже його справа. На нас він ніколи не дивитиметься.

— Ти що, розпочинаєш усе знову? — спитав Атикус якось увечері, коли я необачно висловила бажання бодай раз побачити Примару Редлі ще до того, як помру.— Якщо так, то попереджаю: припини негайно. Я вже надто старий, щоб ганяти вас із території Редлі. До того ж це небезпечно. Тебе можуть підстрелити. Пам’ятай, містер Нейтен стріляє у першу-ліпшу тінь, яку побачить, навіть якщо ця тінь залишає сліди босих дитячих ніг. Щастя, що ви живі зосталися.

Я миттю примовкла. І водночас подивувалася на Атикуса. Це він уперше показав, що знає про все значно більше, ніж ми собі думали. А сталося оте все хтозна-коли. Та ні — лише минулого літа,— ні, позаминулого, коли... Час грав зі мною в ігри. Не забути спитати у Джемі.

З нами трапилося так багато усякого, що Примара Редлі лякав нас найменше. Атикус говорив, що більше нічого такого не буде, у житті все потроху налагоджується, і за деякий час люди забудуть про існування Тома Робінсона, яким їм довелося перейматися.

Можливо, Атикус мав рацію, але події того літа висіли над нами, як дим у зачиненій кімнаті. Дорослі мейкомці ніколи не обговорювали цієї справи з Джемі чи зі мною; проте, схоже, вони обговорювали її зі своїми дітьми, і позиція у них була така: ми з Джемі не винні, що маємо такого батька, тому діти повинні гарно до нас ставитися, незважаючи на нього. Самі діти до такого ніколи б не додумалися: якби нашим однокласникам дозволили діяти самостійно, ми з Джемі добряче побилися б з ними кілька разів, і справі кінець. А так нам доводилося високо тримати голову і бути джентльменом і леді. Певним чином це нагадувало історію з місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз, тільки без її репету. Була ще одна річ, якої я так і не змогла зрозуміти: попри всі недоліки Атикуса як батька, люди радо переобрали його того року до Законодавчих зборів штату, як завжди, без жодного спротиву. Я дійшла висновку, що люди просто незбагненні. Я віддалилася від них і припинила ними перейматися, поки мене до цього не змусили.

А змусили мене одного дня у школі. Раз на тиждень у нас був урок політінформації. Кожен учень мав вирізати якесь повідомлення з газети, зрозуміти його зміст і розповісти у класі. Така практика буцімто допомагала виробити цілу низку якостей: виступ перед класом сприяв гарній поставі й навчав дитину самовладання; коротка промова змушувала доцільно обирати слова; вивчення тексту тренувало пам’ять; вихід наперед викликав бажання чимшвидше повернутися у колектив.

Ця задумка була досить кмітлива, але, як завжди у Мейкомі, вона не спрацювала як слід. По-перше, майже ніхто з сільських дітей не мав доступу до газет, тому ввесь тягар політінформації ліг на плечі міських дітей, а це ще більше переконувало сільських, що вся увага приділяється міським. Сільські діти, якщо могли, зазвичай приносили вирізки з так званого «Радикального аркуша», видання доволі сумнівного в очах міс Гейтс, нашої вчительки. Чому вона була незадоволена, коли хтось із дітей переповідав інформацію з «Радикального аркуша», я не знаю, але якимось чином вона поєднувалася з любов’ю до примітивної музики, з просоченими патокою перепічками на обід, крутінням перед дзеркалом, протяжним виспівуванням «Як солодко співає наш віслюк»,— одним словом, з усім тим, від чого шкільні вчителі нас відраджували.

Так чи інак, мало хто з дітей розумів, що таке політінформація. Коротулька Чак Литл, який достеменно знав усе про корів і їхні звички, вже майже закінчував історію про дядька Нетчела, коли міс Гейтс його обірвала:

— Чарльзе, це не інформація. Це рекламне оголошення.

Сесил Джейкобс натомість знав, що воно таке. Коли підійшла його черга, він став перед класом і почав:

— Отой старигань Гітлер...

— Адольф Гітлер, Сесиле,— поправила міс Гейтс.— Не годиться починати словами «Отой старигань такий-то».

— Так, мем,— погодився Сесил.— Отой старигань Адольф Гітлер цькує...

— Переслідує, Сесиле...

— Ні, мем, тут сказано — цькує,— добре, нехай,— так от, старигань Гітлер гнобить євреїв, саджає їх до в’язниць, а ще відбирає в них усе їхнє добро і не дозволяє їм виїжджати з