Читати книгу - "Соловей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кордон.
— Стій, — мовив Ґаетан, натягнувши віжки.
В’янн не могла не згадати ніч, коли вона востаннє тут була.
— Як ви перетнете кордон? Уже комендантська година, — спитала вона, склавши руки, щоб ті не тремтіли.
— Я буду Лоуренсом Олів’є — убитим горем чоловіком, який везе додому свою покійну сестру, щоб поховати її.
— А що як вони перевірять, чи вона дихає?
— Тоді хтось таки помре, — відповів він тихо.
В’янн одразу вловила прихований сенс його слів: він сказав, що готовий загинути, щоб захистити Ізабель. Ґаетан повернувся і пильно подивився на неї. Вона знову побачила в його сірих очах дику енергію. І не лише її. Він терпляче чекав, поки вона відповість. Чомусь для нього думка В’янн мала значення.
— Мій батько повернувся з Великої війни іншою людиною, — сказала вона тихо. Її саму здивувала така відвертість. Вона ніколи про це не говорила. — Став злим. Жорстоким. Почав сильно пиячити. Поки мама була жива, він ще тримався… — вона тремтіла. — Але після її смерті здався. Він змусив мене й Ізабель жити з незнайомкою. А ми ж були просто дітьми з розбитим серцем. Різниця між нами в тому, що я це прийняла. Я викреслила його зі свого життя і знайшла іншу людину, яка любить мене. А Ізабель… вона не вміє визнавати поразку. Вона роками билася об холодну стіну батькової байдужості, відчайдушно намагаючись змусити його любити її.
— Чому ти мені це розповідаєш?
— Ізабель здається незламною. У неї сталева оболонка, але вона лише захищає крихке серце. Не кривдь її. Ось про що я прошу. Якщо ти не кохаєш її…
— Я кохаю.
В'янн уважно вивчала його.
— Вона про це знає?
— Сподіваюсь, що ні.
Ще рік тому В’янн не збагнула б такої відповіді. Вона не зрозуміла б, що в кохання є темний бік, що його приховування може бути найкращим варіантом.
— Я не знаю, чому так легко забуваю, як я люблю її. Ми починаємо сваритися і…
— Сестри.
В’янн зітхнула.
— Мабуть. Хоч я мало була їй сестрою.
— У тебе ще буде шанс.
— Ти в це віриш?
Його мовчання було красномовною відповіддю. Нарешті він сказав:
— Бережи себе, В’янн. Їй потрібен буде дім, коли все це скінчиться.
— Якщо скінчиться.
— Так.
В’янн злізла з воза. Її чоботи потонули в багнюці.
— Не певна, що вона вважає мій дім своїм, — мовила вона.
— Ти маєш бути сильною, — сказав Ґаетан. — Коли нацисти прийдуть по свого офіцера. Ти знаєш наші справжні імена. Це небезпечно для нас. І для тебе.
— Я буду мужньою, — відповіла вона. — А ти скажи моїй сестрі, що вона має навчитись боятися.
Ґаетан уперше всміхнувся, і В’янн нарешті зрозуміла, як цей худий чоловік у лахмітті зумів закохати в себе Ізабель. Його усмішка осявала все його обличчя. Вона була в його очах, на щоках. На підборідді навіть з’явилась ямочка. Ця усмішка промовляла: «Я не вмію приховувати почуттів». Будь-яку жінку вразила б така відкритість.
— Гаразд, — сказав він. — Твоїй сестрі я можу сказати що завгодно.
Вогонь.
Він оточує її, танцює навколо. Яскраво-червоні смуги з’являються та зникають. Полум’я обпалює її обличчя.
Воно скрізь, аж раптом… його більше немає.
Світ стає крижаним, білим і прозорим. Вона тремтить від холоду, дивиться, як пальці синіють, стають крихкими і ламаються, наче шматочки крейди. Вони падають вниз на її крижані ноги.
— Ізабель.
Співає пташка. Соловей. Він наспівує таку сумну мелодію. Солов’ї символізують утрату, хіба ні? Утрачене кохання, яке не тривало довго чи якого взагалі не існувало. Здається, є про це вірш. Ода.
Ні, це не пташка.
Чоловік. Мабуть, приборкувач полум’я. Принц, який ховається в крижаному лісі. Вовк.
Вона шукає сліди на снігу.
— Ізабель. Прокинься.
Вона чула його голос у своїй уяві. Ґаетан.
Насправді його тут не було. Вона була сама. Завжди сама. Було б дивно, якби це був не сон. Їй було спекотно, холодно і боляче водночас. Вона почувалася знесиленою.
Раптом вона щось згадала — гучний шум. Голос В’янн: «Не повертайся».
— Я тут.
Вона відчувала, що він сидить поруч. Матрац прогнувся під його уявною вагою.
Щось холодне й вогке торкнулося її лоба. Це було так приємно, що вона вмить забула про все. А тоді вона відчула, як його губи торкнулися її. Він щось сказав, але вона не зрозуміла. Вона напрочуд глибоко відчула кінець поцілунку, як і його початок.
Він був такий… справжній.
Вона хотіла сказати: «Не кидай мене», — але на могла зробити це знову.
Вона стомилася благати людей любити її.
До того ж насправді її тут не було, тож який у цьому сенс?
Вона заплющила очі й відвернулася від чоловіка, якого не було поруч.
В’янн сиділа на ліжку Бека.
Смішно, що вона так про нього думала, але так уже склалося. Вона сиділа в кімнаті, яка вже стала його, сподіваючись, що колись перестане так вважати. У руках вона тримала маленьке фото його родини.
«Вам би сподобалась Гільда. Ось, вона прислала вам штрудель, мадам. За те, що даєте раду такому бевзю, як я».
В’янн проковтнула клубок у горлі. Вона більше не плакала за ним. Але лише Господь знає, як їй хотілося поплакати через те, що сталося з нею. Через те, що вона накоїла і ким стала. Їй хотілося плакати за чоловіком, якого вона вбила, і за сестрою, яка теж уже могла бути мертвою. Це був
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Соловей», після закриття браузера.