Читати книгу - "Соловей"

Дивлячись на світлину, вона чекала на стукіт у двері. Пройшло сорок вісім годин із моменту смерті Бека. Нацисти мали з’явитися з хвилини на хвилину.

Питання було лише в тому, коли вони прийдуть. Вони постукають у двері і вдеруться в дім. Вона годинами намагалася уявити, що ж їй робити. Може, варто піти до коменданта й повідомити, що Бек зник?

(Ні, це дурість, жоден француз такого не зробив би.)

Чи краще чекати, поки вони самі прийдуть до неї?

(Теж не найкращий варіант.)

А може, спробувати втекти?

Це змусило її згадати про Сару. Про ту ніч, після якої вона завжди пам’ятатиме кров на обличчі дитини.

— Мамо? — покликала Софі, стоячи у дверях із дитиною на руках.

— Ти маєш поїсти.

Дівчина сильно підросла, і тепер на зріст вона була майже як В’янн. Коли вона встигла? Але вона така худа. В’янн пам’ятала, як у її доньки були пухкенькі щічки-яблучка, а в очах грали бісики. Тепер вона була як і всі навколо: худющою і здавалася старшою за свій вік.

— Вони скоро прийдуть, — відповіла В’янн. За останні два дні вона так часто це повторювала, що ці слова нікого не дивували. — Ти пам’ятаєш, що робити?

Софі похмуро кивнула. Вона знала, як це важливо, навіть якщо не здогадувалася, що сталося з капітаном. Як не дивно, вона навіть не питала.

— Якщо мене заберуть… — сказала В’янн.

— Не заберуть, — перебила Софі.

— А що як заберуть?

— Ми почекаємо три дні, а тоді підемо в монастир до матінки Марії-Терези.

Хтось постукав у двері. В’янн так швидко схопилася на ноги, що вдарилась об стіл і впустила фото. Скло на ньому тріснуло.

— Нагору, Софі. Хутко.

Очі Софі округлилися, але вона нічого не сказала. Дівчина міцніше притисла до себе малюка та побігла сходами. Коли В’янн почула, що двері спальні зачинилися, вона розгладила латану чорну спідницю. На ній також був сірий вовняний кардиган. Для респектабельності. Вона охайно закрутила і вклала волосся, яке підкреслювало її худе обличчя.

Знову постукали. Вона глибоко вдихнула. Коли вона відчинила двері, її дихання було майже рівне.

На порозі стояли два озброєні солдати СС. Нижчий із них відштовхнув В’янн і зайшов у будинок. Він ходив із кімнати в кімнату, відсовував речі, а різні дрібниці падали на підлогу. Біля кімнати Бека він зупинився та звернувся до неї:

— Це кімната капітана Бека?

В’янн кивнула.

Другий солдат швидко підійшов до В’янн і нахилився до неї. Він дивився на неї з висоти свого зросту. На голові в нього був блискучий військовий кашкет.

— Де він?

— З-звідки я знаю?

— Хто нагорі? — вимогливо спитав солдат. — Я щось чую.

Це вперше її спитали про Арі.

— Мої… діти, — її голос, що звучав надто м’яко, видавав брехню. Вона відкашлялась і спробувала ще раз. — Ви можете піднятися, але, будь ласка, на будіть малюка. У нього… грип. Чи, можливо, туберкульоз, — останнє вона сказала, бо знала, як нацисти бояться захворіти.

Він кивнув іншому німцеві, який упевнено пішов нагору. Вона чула, як він там ходить. Стеля скрипіла. За кілька секунд він спустився і сказав щось німецькою.

— Ходімо з нами, — сказав вищий солдат. — Упевнений, вам нічого приховувати.

Він схопив В’янн за руку і потягнув до чорного «Сітроена», що стояв біля хвіртки. Він кинув її на заднє сидіння і зачинив дверцята.

В’янн мала хвилин п’ять, щоб обміркувати ситуацію. Потім авто зупинилося, і її повели вгору кам’яними сходами до мерії. На площі було повно солдатів і місцевих. Коли під’їхав «Сітроен», селяни швидко почали розходитися.

— Це В’янн Моріак, — сказала якась жінка.

Нацист боляче стискав її руку, але вона не вимовила ні слова, поки він тягнув її в будівлю, а тоді вниз вузькими сходами. Нарешті вони зайшли у відчинені двері, які він гучно грюкнув, зачиняючи за собою.

Щоб звикнути до темряви, її очам знадобилося кілька секунд. Вона була в маленькій кімнаті без вікон, з кам’яними стінами й дерев’яною підлогою. Посеред кімнати стояв стіл із чорною лампою, яка кидала на нього трохи світла. За столом і перед ним стояло по дерев’яному стільцю з рівними спинками.

Вона чула, як двері за нею відчинилися, а тоді знову зачинилися. Вона знала, що позаду неї хтось стоїть. Вона відчувала, як його подих тхне сосисками і цигарками, а від нього самого смердить потом.

— Мадам, — мовив він так близько до її вуха, що вона здригнулася. — У вас є якась зброя? — сказав він жахливою французькою. Своїми довгими пальцями він обмацав її вище від пояса, а тоді спустився до ніг.

— Зброї немає. Це добре, — він обійшов її та всівся за стіл. Блакитні очі блищали під чорним кашкетом. — Сідайте.

Вона зробила, як він сказав, тримаючи руки на колінах.

— Я штурмбанфюрер фон Ріхтер. Ви мадам В’янн Моріак?

Вона кивнула.

— Ви знаєте, чому ви тут? — спитав він, дістаючи з кишені цигарку й запалюючи її сірником.

— Ні, — відповіла вона. Її голос і руки злегка тремтіли.

— Капітан Бек зник.

— Зник? Ви впевнені?

— Коли ви востаннє його бачили, мадам?

Вона насупилася.

— Я не надто стежу за ним, але, якщо добре подумати… увечері два дні тому. Він був дуже схвильованим.

— Схвильованим?

— Казав про збитого пілота. Він був у розпачі через те, що його не знайшли. Капітан уважав, що його хтось переховує.

— Хтось?

В’янн змусила себе не відвертатися і не стукати знервовано ногою по підлозі. Їй коштувало чималих зусиль не почухати шию, яка сильно свербіла.

— Він цілий день шукав того пілота. Коли він повернувся додому, то був… схвильованим, інакше не можу описати. Він випив цілу пляшку бренді й розбив дещо в будинку від люті. А потім… — Вона замовкла й насупилася ще дужче.

— Що потім?

— Я певна, що це нічого не означає.

Він так сильно вдарив долонею по столу, що лампа аж затрусилася.

— Що?

— Капітан раптом сказав: «Я знаю, де він ховається». Він схопив зброю, вибіг із будинку й грюкнув дверима. Я бачила, як він заскочив на мотоцикл і помчав дорогою. Більше… нічого. Він не повернувся. Я думала, він має справи в комендатурі. Як я вже казала, я не в курсі, коли він має приходити.

Чоловік глибоко затягнувся цигаркою. Її кінчик зайнявся червоним, а тоді знову згас. Попіл упав на стіл. Він уважно