Читати книгу - "Фальшивомонетники"

Олів’є прийшов до Армана, щоб поговорити з ним про свій журнал і схилити його до співпраці. Він уже не наважувався заговорити про це. Але Арман і сам був схильний поговорити на теми творчости.

— «Нічний горщик»! Який чудовий заголовок! А епіграфом я візьму оцей рядок із Бодлера:

Чи ти горщик із похованням у чеканні ридань?

— Я вирішив скористатися античним порівнянням (що ніколи не застаріє), у якому йдеться про творця-гончара, що виготовляє кожне людське створіння як горщик, призначений для зберігання якогось вмісту. І я порівнюю себе самого, в ліричному пориві, з вищеназваним горщиком. Цей задум, як я вже тобі казав, прийшов до мене цілком природно, коли я дихав повітрям цієї кімнати. Я особливо задоволений початком свого шедевру:

У сорок ти кажеш «прощай» геморою...

Спочатку я хотів був написати «У п’ятдесят», але це випадає з мого ритму й порушує алітерацію. Що ж до «геморою», то це одне з найгарніших слів у французькій мові... Навіть незалежно від його значення, — додав він ощирившись у посмішці.

Олів’є мовчав із болем у серці. Арман провадив:

— Думаю, не варто казати, як щиро тішиться нічний горщик, коли його вшановує візитом амфора, наповнена такими пахощами, як ти.

— І ти більше нічого не написав, крім цього? — нарешті запитав Олів’є з розпачем у душі.

— Я мав намір запропонувати свого «Нічного горщика» твоєму знаменитому журналу, але з тону, яким ти промовив «цього», я зрозумів, що в моєї поеми небагато шансів сподобатися тобі. У таких випадках поет завжди має змогу послатися на аргумент: «Я пишу не для того, щоб комусь подобатися» і спробувати переконати недовірливого співрозмовника, що він створив шедевр. Але я не стану від тебе приховувати, що вважаю свою поему огидною. До речі, я написав лише перший рядок. І коли я кажу «написав», то це також лише манера висловитися, бо я зімпровізував його на твою честь у ту саму мить, коли продекламував... Ні, ти справді не жартуєш, ти справді хотів опублікувати щось із-під мого пера? Ти хотів залучити мене до співпраці? Хіба ти завжди не вважав, що я не спроможний написати жодного рядка, який можна було б назвати пристойним? Невже ти розгледів на моєму блідому чолі стигмати, що відкривають генія? Я знаю, що тут не дуже добре видно, аби можна було роздивитися себе в дзеркалі. Та коли я себе там роздивляюся, почуваючись таким собі Нарцисом, я бачу лише сумну пику невдахи. Але, може, й справді це ефект поганого освітлення... Ні, мій любий Олів’є, ні, я нічого не написав цього літа і якщо ти розраховував на мою співпрацю у твоєму журналі, то забудь про це навіть думати. Але годі говорити про мене... Як там на Корсиці, все було гаразд? Ти добре натішився своїми мандрами? Вони були для тебе корисними? Ти добре відпочив від своїх трудів? Ти добре...

Олів’є не міг далі витримати:

— Замовкни, старий, стули губу нарешті. Облиш корчити блазня. Якщо ти думаєш, ніби мене насмішив...

— А себе самого? — вигукнув Арман. — Ні, друже, мені й самому не смішно! Я не такий уже йолоп. У мене ще вистачає клепки, аби зрозуміти, коли я кажу щось путнє, а коли верзу нісенітниці.

— То ти взагалі не можеш говорити серйозно?

— Ну що ж, поговорімо серйозно, оскільки тільки такий жанр розмови тобі до вподоби. Рашель, моя старша сестра, скоро осліпне. Її зір значно погіршився за цей останній час. Ось уже два роки вона не може читати без окулярів. Спочатку я думав, що їй треба лише поміняти скельця. Але цього виявилося не досить. На моє прохання, вона пішла проконсультуватися до фахівця. Як з’ясувалося, у неї, схоже, слабне чутливість сітківки. Ти розумієш, що йдеться про дві дуже різні речі. З одного боку, це може бути зміщення кришталика, яке виправляють лінзи окулярів. Але навіть після того, як вони віддаляють або наближають візуальний образ, цей останній може недостатньо діяти на сітківку й передаватися в мозок скаламученим? Ти зрозумів, що я хочу сказати? Ти майже не знаєш Рашелі. Тому не думай, що я намагаюся розжалобити тебе. Навіщо ж я тоді все це розповідаю?.. Тому що, роздумуючи над її випадком, я зрозумів, що ідеї, як і образи, можуть передаватися в мозок у більш або менш чіткому вигляді. Тупий мозок приймає лише розмиті аперцепції; але саме тому він і не спроможний виразно усвідомити, що він тупий. Він страждатиме від своєї дурости лише в тому випадку, якщо усвідомить цю дурість; а для того щоб це усвідомити, він має стати розумним. А зараз уяви собі на мить це страховище: уяви собі йолопа, який має досить розуму, аби виразно зрозуміти, що він дурний.

— Чорт забирай! Це вже не буде йолоп.

— Атож, друже, не буде, повір. Я знаю це ліпше, аніж будь-хто, бо цей йолоп — я.

Олів’є стенув плечима. Арман провадив:

— Справжній йолоп не розуміє, що можуть існувати ідеї поза його ідеями. Але я усвідомлюю, що це «поза» існує. Проте я залишаюся йолопом, бо знаю, що ніколи не спроможний досягти цього «поза»...

— Але ж, мій друже, — сказав Олів’є в несподіваному пориві симпатії, — ми всі так утворені, що завжди маємо шанс стати ліпшими. І я думаю, що найглибший розум — саме той, який найдужче страждає від своєї обмежености.

Арман відштовхнув руку, яку Олів’є по-дружньому поклав йому на лікоть.

— Інші мають відчуття того, що вони мають, — сказав він. — Я ж маю відчуття лише того, що мені бракує. Бракує грошей, бракує сил, бракує духу, бракує любови. Мені завжди чогось бракує. Я завжди залишатимуся в межах свого дефіциту.

Він підійшов до туалетного столика, вмочив щітку для волосся в брудну воду, що була в мисці, і пригладив собі чуба.

— Я вже сказав тобі, що нічого не написав. Проте цими останніми днями в мене виникла ідея про трактат, який я назвав би: трактат про неспроможність. Але я, звичайно, неспроможний його написати. Я сказав би там... Але я тобі вже набрид.

— Говори, говори. Ти набридаєш мені, коли починаєш жартувати. А зараз мені дуже цікаво