Читати книгу - "Танґо смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— От большая тьохніка! Хочеш — куриш, не хочеш — не куриш.
Після того солдати з утіхою і захватом курили увіткнуті в «мундштуки» газетні скруцлі зі смердючою махоркою, безперестанку крутячи тими краниками. Коли ж наші рурочки скінчилися, нам вдалося продати кільканадцять друкарських машинок у вигляді техніки для друкування грошей, робили ми це, звичайно, навпотемки, аби клієнт не здогадався, що з нього роблять шмерґля*. Відтак Ясь розповів, що він виявив у Люції вдома великий ящик із поламаними годинниками й будиками, які зосталися по її дідусеві-дзиґармайстрові*, Вольф тією звісткою дуже зацікавився і загорівся цей скарб розпродати.
— Але кому ти продаси годинника, який стоїть? — запитали ми.
— Будь-кому, — сказав Вольф. — Досить іно відламати секундну стрілочку, аби вона нам не заважала, тоді підносиш чубарикові дзиґарок до вуха і цокаєш зубами. Отако: цок-цок-цок!
— Ну, дивися, щоб він тебе часом не цокнув, — засміявся Йосько, а ми погодилися поспостерігати за цією діяльністю Вольфа, обіцявши приєднатися, якщо діло в нього піде. І що ви гадаєте? Пішло! Ще й як пішло! Комусь у таке, може, й важко повірити, але уявіть собі людину, яка ніколи не мала годинника і ніколи не чула його цокання, а треба сказати, що совєти просто таки шаленіли від дзиґарків, правда, мали вони дуже своєрідне уявлення про красу і вважали, що годинник мусить бути великим, а що більший — то кращий, тому носили на руках вражаючі цибулини, а дехто навіть примоцовував до зап'ястя будики та ще й підкочував рукав, аби видно було, який він фуньо кацалабський*.
Одного дня трапилася надзвичайна подія, примчала до нас захекана Ґолда і сповістила, що в них у хаті лежить труп, моя мама іно руками сплеснула, а бабця відразу залила окропом якесь зілля, аби напоїти перелякану Ґолду, бо та ніяк не могла віддихатися і махала собі хустинкою коло обличчя, з тих уривків фраз, які вона визойкувала і вишіптувала, ми втямили лише одне: труп належав енкаведистові, який уже не раз залицявся до Лії, а тепер він вислідив, коли вона була в хаті сама, і спробував її зґвалтувати, а Лія, боронячись, луснула його пательнею по голові, але що луснула не денцем, а кантом, то розсікла йому скроню, він лежить пляцком, як довгий, з мордякою, залитою кров'ю, і не дихає. Саме в такому непривабливому вигляді й застали його Ґолда з Йоськом, повернувшись з крамниці. І знову всі погляди скерувалися у мій бік, даючи зрозуміти, що моя роль спасителя ще не завершилася і попереду в мене нові звершення і нові випробування.
— Ну, що ж, — зітхнув я, — ідіть туди і чекайте на мене, а я пожену до пана Кнофлика. Чей же і цього разу нас порятує.
На похоронному закладі пана Кнофлика тріпотів червоний прапор, а на вивісці красувався свіжий напис «Червоний Харон».
— А що ти си гадаєш? — кивав на вивіску пан Кнофлик. — Тепер то мій оберіг. Уже сюди зазирав не один чубарик та все запитував: «Как мнє увідєть таваріща Харона?» Я відповідав завше однаково: «Таваріщ Харон на савєщаніі в Масквє». І маю святий спокій. А днями прителіпався якийсь совєтський жид і запитав: «А нє тот лі ето Гріша Харон, каторий бил начальніком Житомєрского НКВД?» Я кивнув. Тоді він: «Пєрєдайтє єму прівєт. Єслі будут праблєми, я в Госснабженіі. Рєшаю всє вапроси».
— Але я до вас знову в дуже делікатній справі, — стишив я голос, а пан Кнофлик мене відразу забрав до свого кабінету і наготовився слухати. — Ґолда Мількер має нову халепу, цього разу через доньку. Коли до них у гості завітав один енкаведист, Лія вирішила пригостити його яєчнею, взяла в руки пательню і тільки-но намірилася покласти її на плиту, як енкаведистові конче загорілося її обняти, але послизнувся на крапельці олії і луснувся головою в самий кант пательні. Та так нещасливо, що теперка лежить горі пузом, а дух його витає десь над Високим Замком.
— Ов! — похитав головою пан Кнофлик. — Так то халепа! Мусимо його порядно поховати. І тобі неймовірно пофортунило, бо якраз маю дуже вигідну труну — глибоку і широку. Наготувалисьмо її для їдного їмостя, котрий лежав при смерті, а був дуже теньгий, був такий грубий, що би в ті двері не вліз. Але він передумав умирати і зараз знову брикає, і жере макаґіґі* з марципанами. А труна стоїть. То ми знаєш, що зробимо? Покладемо твого гостя наспід, а зверху — пані Топольську. Гадаю, він не буде проти, якщо доведеться йому лежати під кобітою?
— Та де! То був ще той жевжик. Не пропускав жодної спідниці.
— Ну, то люкс. Ти лише привези мені його сюди.
— Зачекайте, а родина пані Топольської ніц не буде мати проти?
— Яка родина? Нема родини. То була самотня кобіта, стара діва, але добре вирозуміла* не забула відкласти гроші на свій похорон. У тестаменті так і написала: «хочу лежати вигідно, просторо і м'яко». Усі три пункти будуть дотримані. Але скажи: той гість був у військовій формі?
— Аякже, ще й при пістолеті.
— То мусиш прихопити для нього вбрання. Отут у пачці є чудовий гарнітур пана Цєпи, коли його в нього вдягали, він тріснув на спині по швах, і родина вирішила придбати йому іншого, хоча я їх переконував, що для пана Цєпи то не грає ролі, бо й так його спини на цім світі вже ніхто не побачить. А вони знаєш, що мені на те відповіли: а на тім світі? І я стулив писк.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танґо смерті», після закриття браузера.