Читати книгу - "Беру свої слова назад"

У будь-кого, хто читав книжку Жукова, неминуче виникало запитання: невже маршал не міг ухилитися від цього ганебного заняття? Кожна нормальна людина в усі часи розуміла, що антинародна сатанинська влада змусить будь-якого мемуариста обмовляти свою Батьківщину, свій народ. Кожен розумів, що комуністи не дозволять писати правду. Тому перед кожним був вибір: або мемуарів не писати, або підкоритися кремлівським ідеологам і під їх диктування зводити наклеп на свою країну, свій народ, свою армію.

Заперечують: всіх радянських генералів, адміралів і маршалів комуністи підкуповували і залякували, ухилитися було неможливо. З цим я майже згоден. Однак приклади стійкості є. Навіть у середовищі радянських генералів і маршалів іноді, щоправда, дуже рідко, зустрічалися люди, які Батьківщиною не торгували, які категорично заявляли: робіть що хочете, а мемуарів за мого життя від мене не дочекаєтеся, після смерті від мого імені можете складати все, що подобається, але я за це відповідальності не несу. Так вчинив Маршал Радянського Союзу Семен Костянтинович Тимошенко. Він сказав: писати не буду! І комуністи від нього відстали. Питання: а чому Жуков злякався? Чому не проявив мужності? Чому не вів себе як Тимошенко? Де ж його хвалена сміливість? Жуков міг заявити: писати не буду, якщо напишете за мене, публічно застрелюся. Але чомусь стратег так не заявив. Чомусь відразу рванув під козирок і кинувся виконувати вказівки Центрального Комітету КПРС.

Були й інші варіанти, інші можливості ухилитися від писання мемуарів. Маршал Радянського Союзу Рокосовський Костянтин Костянтинович на домагання ідеологів піддався, але в книжці заявив: «Я не торкався тоді й не торкаюся зараз проблем великої політики...» (Солдатський борг. М., 1968. С. 8). Ось і Жукову слід було так само вчинити: книжечку - якнайтоншу, в деталі не вдаватися...

Маршал Радянського Союзу Голіков Пилип Іванович у 1941 році був генерал-лейтенантом, начальником Розвідувального управління Генерального штабу РСЧА. Він мемуари написав. Про 1918 рік. Комуністичні вожді вимагають ще мемуарів? Будь ласка: написав про те, як у грудні 1941 року воював під Москвою на посаді командувача 10-ї армії. А про те, як почалася війна, промовчав. Правду все одно сказати не дозволять, тоді краще мовчати.

Ще розумніше вчинив Маршал Радянського Союзу Конєв Іван Степанович: вимагаєте мемуари, дорогі товариші ідеологи? Будь ласка! Конєв взяв та й написав книжку не про початок війни, а про кінець, так її і назвав «Сорок п'ятий». Ідеологи не відстають. Будь ласка! Конєв видав ще книжку. Про 1943-й і 1944-й роки. Ось вона, російська винахідливість! Хитрий чоловік Конєв зайшов не з того кінця, він описував війну не з початку, а з її переможного завершення. А крім того, тягнув так тягнув. Тут йому і смерть підійшла. Так мудрий Конєв звільнив себе від ганебної і принизливої необхідності брехати про 1941-й рік. Так Конєв Іван Степанович пішов з життя, але не опоганив свого імені наклепом на країну, народ і його армію.

Питається, а чому Жуков Георгій Костянтинович так не вчинив? Тягнув би час, а потім і помер би. Все, що після смерті, - не його. Мертві сорому не мають.

Але Жуков чомусь не наслідував приклад бойових товаришів, натомість він догідливо вписував у свої мемуари все, що йому диктували в ідеологічному відділі ЦК, все, що вимагала Комуністична партія. А вимагала вона тільки одне: побільше бруду та вигадок про неготовність до війни.

Будь-кого, хто читає жуковський мемуар, збиває з ніг та полум'яна любов, з якою непохитний полководець цілує в корму Генерального секретаря Комуністичної партії Радянського Союзу товариша Брежнєва Леоніда Ілліча: йому, Жукову, Маршалу Радянського Союзу, заступнику Верховного Головнокомандувача, першому заступнику народного комісара оборони, члену Ставки ВГК , на війні страшенно хотілося знайти нікому тоді не відомого політичного горлопана Брежнєва і порадитися з ним. Товариш Брежнєв за все життя не тільки не провів жодного бою, жодної операції, але навіть жодного ротного навчання сам не організував. Завдання товариша Брежнєва було простіше: затверджувати звіти про політико-моральний стан військ. Ось із ним Жуков і хотів радитися. Без підказки агітатора Брежнєва у Ставці Верховного Головнокомандування справи не клеїлися...

Так от: до такої ницості у світовій історії не докотився ніхто. Жоден радянський генерал, адмірал або маршал до такого блиску дупу комуністам не вилизував і не полірував. Ніхто. І за рубежами нашої милого вітчизни до такої ницості не докотився ні один мемуарист. Про ту Росії, яку ми втратили, я й не кажу. У тій Росії панове офіцери мали поняття про честь. Так не вчинив жоден із них. А якби вчинив, то таку мерзенну книжечку спалювали б на вогнищах, а автору та всім, хто наважився цей бруд зберігати на книжковій полиці, плювали б в обличчя.

Історія про те, як полковник Брежнєв потрапив у мемуари Жукова, має різні версії. Спочатку А.Д. Міркіна викладала все це так: рукопис нібито ніяк не пропускали до друку, «нарешті дали зрозуміти, що Л.І. Брежнєв побажав, щоб маршал Жуков згадав його у своїй книзі. Але от біда, за всі роки війни вони ні разу ні на одному з фронтів не зустрічалися. Як бути? І тоді написали, що, перебуваючи у 18-й армії генерала К.Н. Леселідзе, маршал Жуков нібито поїхав порадитися з начальником політвідділу армії Л.І. Брежнєвом, але, на жаль, його на місці не виявилося. "Він якраз перебував на Малій землі, де йшли важкі бої". "Розумний зрозуміє", - сказав з гіркою усмішкою автор. Ця безглузда фраза пройшла у всіх виданнях "Спогадів та роздумів", з першого по шосте включно. Тільки в ювілейному, сьомому, виданні вона була пропущена» («Огонек». 1988. No 18. С. 19).

Отже, Брежнєв нібито побажав бачити себе у книжці Жукова. Холуї з Центрального Комітету нібито про це натякнули авторському колективу. Автори мемуарів Жукова ставили питання: як бути? І вихід знайшли: так, не зустрічав Жуков Брежнєва на війні, але страшенно хотів зустріти, прагнув, але не вийшло.

Міркіна всіма силами намагалася відмазати Жукова, мовляв, це не він приймав рішення вписати Брежнєва,