Читати книгу - "Рибалки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Щойно посвітлішає, нас почнуть шукати. — Його голос зірвався. — І знайдуть. — Він замовк, присів на край ліжка менш ніж на секунду й знову підвівся. — Вони знайдуть нас. — Він похмуро похитав головою.
— Але я боюся, Обе. Не треба було його вбивати.
— Не кажи такого. Він убив наших братів. Він заслуговував на смерть.
— Батько знайде нам адвоката, ми не мусимо тікати, Обе, — сказав я порожнім голосом, а ридання заглушили мої слова. — Не тікаймо.
— Слухай, не будь дурним. Солдати ж нас уб’ють! Ми поранили одного з них, і вони розстріляють нас, як того заколотника Ґідеона Оркара, хіба ж ти не розумієш? — він зробив паузу, щоб слова дійшли до мене. — Уяви, що трапиться з мамою. Це ж військовий режим, це солдати Абачі. Подамося куди-небудь, може, до нашого села, а звідти напишемо сюди. Можна домовитися про зустріч, а тоді нас відвезуть до Ібадана, а потім — до Канади.
Останні слова тимчасово загатили потік моїх сліз.
— Добре, — вимовив я.
— Тоді збирайся, бігом, бігом.
Він почекав, поки я складу свої речі до сумки.
— Хутчіш, хутчіш, я чую материн голос, це вона молиться. Вона може зайти й до нас.
Він приставив вухо до дверей, щоб вловити бодай який- небудь звук, а я тим часом напхав одягу в один рюкзак і взуття — в інший. А тоді, перш, ніж я зрозумів, що діється, він вискочив з вікна разом зі своєю торбою й взуттям, і став лиш обрисом, руки якого я ледве міг роздивитися.
— Кидай своє! — прошепотів він знизу.
Я кинув свій рюкзак, вискочив слідом за ним і впав. Мій брат підняв мене за руку, і ми подалися через дорогу, що вела до церкви, проминаючи занурені в глибокий сон будинки. Лампи на верандах будинків і нечисленні вуличні ліхтарі тьмяно освітлювали ту ніч. Мій брат чекав на мене, тоді біг і знову чекав, шепочучи «ходи» й «бігом» щоразу, як зупинявся. Ми бігли, і мій страх наростав. Дивні видіння перешкоджали моєму рухові, а з могил забуття повставали різні спогади. Я раз-по-раз озирався на наш будинок, допоки ще міг його роздивитися. Позаду нас місячне сяйво проникало крізь нічне повітря й забарвлювало дорогу, якою ми пробігли, і решту міста сірою поволокою. Звідкись долинав звук чийогось співу, підтриманий барабаном і дзвониками, і він легко перекривав навіть той далекий галас, про який раніше казав Обембе.
Ми подолали чимало шляху, хоч ледве бачили щось у темряві, — гадаю, ми вже добігли до центра свого району, коли батькові слова: «Надалі, перш ніж зробити що-небудь — будь-що — подумайте спочатку про неї, про те, що може статися з нею, — і тоді й тільки тоді вирішуйте, робити чи ні», — увігналися мені в думки й уклинилися палицею в моє колесо. Я втратив рівновагу, як вагон, що злітає з рейок, мої зуби заскреготіли, і я опинився на землі.
— Що з тобою? — спитав він, розвертаючись до мене.
— Я хочу назад, — сказав я.
— Що? Бенджаміне, чи ти здурів?
— Я хочу назад.
Коли він підійшов до мене, я злякався, що він поволочить мене вперед, і закричав:
— Ні, ні, не підходь, не підходь! Просто дозволь мені повернутися!
Він знову рушив уперед, але я скочив на ноги й відстрибнув геть. Я позбивав собі коліна, і знав, що з них потекла кров.
— Стривай! Стривай! — закричав він.
Я зупинився.
— Я не зачеплю тебе, — сказав він, піднімаючи руки, ніби здаючись.
Він розстебнув лямки рюкзака, поклав його на землю й пішов до мене. Він нібито обійняв мене, але щойно його руки обхопили мою шию, він спробував потягти мене вперед, та я засунув ногу між його, як вправно вмів робити Боджа, і зачепив їх. Ми обидва простягнулися на землі. Поки ми боролися, він продовжував наполягати, що нам треба тікати разом, а я благав його дозволити мені повернутися до батьків, бо не хотів, щоб вони втратили нас обох. Врешті я зміг виборсатися, хоч і в роздертій сорочці.
— Бене! — крикнув він, коли я відбіг від нього на якусь відстань.
В ту мить я вже невпинно плакав. Обембе дивився на мене, відкривши рота. Тепер він зрозумів, що я твердо намірився повернутися, бо мій брат розумів усе.
— Якщо ти не підеш зі мною, то скажи їм тоді… — мовив він тремтячим голосом. — Скажи мамі й тату, що я… втік.
Він ледве міг говорити, бо його серце розпирало від горя.
— Розкажи їм, що ми — ти і я — зробили це заради них.
За мить я знову стояв коло нього — вчепившись і притулившись до його тіла. Він притис мене до себе й поклав долоню мені на потилицю, до випнутої частини мого черепа. Обембе довго ридав у мене на плечі, а тоді відчепився від мене й пішов геть, не розвертаючись до мене спиною. Він відійшов на чималу відстань, а тоді зупинився й закричав: «Я тобі писатиму!»
І темрява поглинула його. Я кинувся вперед і заверещав:
— Не треба, Обе, не йди, не кидай мене! — але на тому місці вже не було нічого, крім темряви, — ані сліду мого брата. — Обе! — гукав я, стрімголов біжучи вперед, але він не зупинявся, він ніби не чув мене. Я перечепився, впав і знову звівся на ноги. — Обе! — загукав я на свого брата ще відчайдушніше, добігши до дороги. Ліворуч, праворуч, попереду, позаду — ніде не було видно ані сліду. Ані звуку. Нікого. Він зник.
Я опустився на землю й заголосив із новою силою.
17Метелик
Бенджамін, був метеликом.
Тендітним крилатим створінням, що купається
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рибалки», після закриття браузера.