Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

бомбардувань,— і ми таки знайшли змогу час від часу підкидати йому пакуночок та одержувати від нього звістку. Здебільшого він повідомляв коротко: „Не турбуйтеся. Скоро вернусь додому“. Отже, знов треба було грошей. І вийшло те, що мусило вийти: до серпня сорок четвертого року Лені заборгувала Гойзерові двадцять тисяч марок, і знаєте, що він зробив? Почав вимагати свої гроші. Каже, як не повернеш боргу, то вся моя комерція захрясне,— і знаєте, чим усе скінчилося? Лені заставила будинок за тридцять тисяч марок, віддала старому двадцять, а десять іще лишилося їй. Я її відраджувала, казала, що це божевілля — під час інфляції заставляти нерухоме майно, але вона тільки сміялась. Дала мені дещо для дітей і пачечку сигарет, а тоді якраз Генріх зазирнув до нас у кімнату, чи не підживиться чим, то вона і йому щось дала перекусити, а тоді вхопила й закрутила в танці — хлопець збентежився так, що страх. Вона тоді так розквітла, така стала безтурботна й весела, просто неймовірно, і я заздрила не тільки їй, а й тому хлопцеві, що з ним вона десь зустрічалася. Невдовзі Марія на якийсь час перебралась на село, Генріха призвали, а я зосталася сама зі свекром та свекрухою, та ще й дітей мусила їм доручати. З Лені сталось те, що мало статися: знов позичка під заставу, а потім... соромно сказати: потім він відкупив у неї будинок, майже цілий будинок, у такому районі, наприкінці сорок четвертого року, коли вже взагалі важко було щось дістати за гроші,— дав їй ще двадцять тисяч, погасив заставні листи, однаково виписані на нього, і став тим, до чого, видно, прагнув весь час: домовласником, та й досі володіє цим будинком, що тепер вартий трохи не півмільйона. А я аж тоді збагнула, що він за людина, коли він зразу, з першого січня сорок п'ятого року, почав збирати квартирну плату. Це, напевне, була його мрія — першого числа кожного місяця обходити квартири й збирати плату, тільки що в січні сорок п'ятого небагато можна було зібрати, бо більшість пожильців евакуювалася, два горішні поверхи вигоріли; але сміх брав, що він і мене до списку пожильців записав, і Пфайферів теж, хоч вони повернулися тільки в п'ятдесят другому,— і аж тоді, коли він здер з мене першу плату, тридцять дві марки шістдесят пфенігів за дві порожні кімнати, я вперше подумала, що в Лені ми стільки жили задарма. Я часом остерігала Лені, вважаючи, що вона поводилась дуже нерозумно, але тепер гадаю, що вона дуже мудро робила, коли на все чхала зі своїм любчиком,— адже й після війни вона не пропала з голоду».

Маргрет: «І ось Лені провела те, що вона сама назвала своїм другим оглядом війська. Перший, як вона мені розповідала, відбувся тоді, коли в неї почалося з Борисом: вона перебрала всіх родичів і знайомих, навіть кілька разів спускалась удома в бомбосховище, аби й там свої випробування провадити; вивірила й Гойзерів, і Марію, і Генріха, і всіх V себе на роботі, й хто ж під час того огляду виявився єдиним надійним солдатом? Я. З неї б вийшов великий стратег: я уявляю, як вона перебирала всіх по одному, і в Лотті, звісно, вбачала можливу спільницю, але відкинула через „ревнощі“, а старого Гойзера та його жінку як „старомодних і русофобів“, а Генріха Пфайфера як занадто „небезстороннього“, і як вона була певна, що Ільза Кремер годиться на роль спільниці, навіть сходила до неї, поговорила про се, про те, але побачила, що Ільза „просто боїться, боїться і надто втомлена; вона вже не хоче ні в що встрявати, і я її розумію“. І про пані Гельтоне вона теж думала, проте відхилила і її, „тільки через її старомодну мораль“, ну, а крім того, „треба ж зважити й на те, хто має досить сили, щоб знати таке і витримувати“. Бачте, вона твердо постановила виграти бій, і для неї це була найприродніша в світі річ, що для війни потрібні гроші й опорні пункти, і ось єдиний опорний пункт, що вона знайшла під час першого огляду війська та оцінки становища, була я — дуже велика честь для мене, але й тягар не малий. Отже, я мала досить сили. В бомбосховищі, вдома, з Гойзерами, з Марією — весь час вона послідовно вивіряла, хто чим дише, відкинувши звичайну свою мовчазність і розповідаючи різні історії: спершу про німецьку дівчину, що мала роман із полоненим англійцем; і хоч результати були безнадійні — більшість стояла за те, щоб розстріляти, стерилізувати, затаврувати ганьбою і т. ін.,— вона ще закинула й про француза. Той, правда, „як людина“ був сприйнятий прихильніше, як можливий коханець (певно, через те, що французи мають славу донжуанів.— Авт.) викликав усмішечки, проте був відхилений категорично, як „ворог“. Однак вона мусила продемонструвати, чи то кинути на поталу, ще й поляка та росіянина, і тоді вже не почула жодного м'якшого вироку, ніж „голову відрубати“. В тіснішому родинному колі, включно з Гойзерами та Марією, звичайно, висловлювалися думки відвертіші, щиріші, не такі офіційні. Марія, навдивовижу, навіть захищала поляків, бо вбачала в них „браних Офіцерів“; французів вона вважала „зіпсутими“, англійців „либонь, нікудишніми коханцями“, росіяни були для неї „темні люди“. Лотта думала, як і я,— що все це гидь. Це в неї, як і в мене, улюблене слівце. „Чоловік — це чоловік“,— пояснила вона й відзначила, що Марія та старі Гойзери хоча не вільні від націоналістичних упереджень, зате цілком вільні від політичних. Французів визнали за жагучих, але кровопивців, поляків за чарівних і темпераментних, але зрадливих, росіян за вірних, дуже вірних коханців,— одначе в даній ситуації всі без винятку, і Лотта теж, вважали, що зв'язуватися з західним європейцем небезпечно, а зі східним — смертельно небезпечно».

Лотта Г.: «Одного разу, коли Лені вернулась була від Маргрет додому, щоб залагодити з моїм свекром якісь грошові справи, я застала її у ванній кімнаті, як вона стояла перед дзеркалом гола й обмацувала себе, чи туге в неї тіло. Я підступила ззаду й накинула на неї простирадло. Вона вмить зашарілась, мов рожа,— я доти ніколи не бачила, щоб вона червоніла,— а я поклала їй руку на плече й сказала: „Будь рада, що можеш іще кохати, а того недотепу, якщо ти його коли