Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

і прибутки від будинку становили разом близько тисячі марок. Наслідки очевидні — борги. Якщо ж урахувати ще й те, що в квітні 1944 року вона довідалась, де її батько, і намагалася складними кружними шляхами «підкинути» щось і йому, то виходить, що з червня того року видатки її становили до шести тисяч марок на місяць, а прибутки — та сама тисяча. Заощаджень у неї не було ніколи, і навіть її витрати на саму себе, ще поки Борис і батько не обтяжували її бюджету, набагато перевищували прибутки. Коротше кажучи, можна довести, що у вересні 1944 р. вона вже мала двадцять тисяч марок боргу, і кредитори почали її турбувати. Саме в той час марнотратство її різко зросло: вона почала купувати такі предмети розкоші, як леза для бритви, мило, шоколад — і вино, знов і знов вино.

Лотта Г.: «У мене вона ніколи не позичала, бо знала, що мені самій сутужно з двома дітьми. Навпаки — вона, бувало, ще й підсуне мені чого-небудь: талонів на хліб, цукру, тютюну чи й пачку-другу сигарет. Ні, ні. Вона знала, що можна й чого не можна. З квітня й до жовтня вона майже не бувала вдома, і по ній видно було, що у неї є хтось, що вона закохана й щаслива. Ми, звичайно, не знали, хто він такий, і думали, що вона бачиться з ним у Маргрет. Я тоді вже з рік як не служила в фірмі, перейшла спершу на біржу праці, а потім у відділ забезпечення бездомних і заробляла якраз стільки, щоб заплатити за те, що давали на картки. Фірму реорганізували, в червні сорок третього поставили за начальника зовсім нову людину, одного типа з міністерства, і він зразу повівся досить круто. Ми його називали „свіжий вітер“, бо прізвище його було Віттер, і він весь час говорив про те, що треба „провітрити як слід це кубло, вигнати геть хатній затишок і весь давній гнилий дух!“ „Давній гнилий дух“ — це стосувалося й мого свекра та мене. Він сказав мені цілком відверто: „Ви обоє надто довго тут засиділись, надто довго... і я не хотів би морочити собі голову з вами, коли почнемо фортифікаційні роботи на західному кордоні. Там буде не з медом, там працюватимуть росіяни й росіянки, українці та німецькі солдати-штрафники. Це діло не для вас. Краще звільніться самі“. Він був такий, знаєте, класичний тип бравого служаки, цинік, проте не дуже лихий — таких можна часто побачити. Ви, каже, ще всі смердите Груйтеном. Отож ми звільнились — я перейшла на біржу праці, свекор на залізницю бухгалтером. І ось тоді старий Гойзер показав свою справжню натуру, а може, то обставини так на нього вплинули — не знаю, але він зробився страшенно ниций і зостався й досі такий. Пекло — це ще дуже скромна назва для того, що робилося тоді в нас удома. Бачте, зразу після того, як Груйтена посадили, ми жили й харчувались однією сім'єю, і навіть Генріха Пфайфера до неї прийняли — він тоді саме чекав призову. Спочатку Марія і моя свекруха ходили купувати харчі, доглядали дітей, Марія вряди-годи й на село їздила, до Тольцема або Лісеміха, привозила бодай картоплі та всякої городини, а інколи і яєчко. І все йшло дуже добре, поки свекор не почав ту юшку, що видавали залізничникам додатково, без карток, приносити додому, ввечері підігрівати й спокійнісінько сьорбати в нас перед очима — звісно, спершу повечерявши разом з нами. А потім свекруха „схибнулась на грамах“, як Марія казала, й почала все переважувати; далі всі стали замикати свої харчі в шафку, на великий висячий замок, і, звісно, підозрювати одне одного в крадіжці. Свекруха важила маргарин, замикаючи шафку, а виймаючи його, знов переважувала і щоразу, щоразу казала, що трохи вкрадено. А я викрила, що вона не соромиться навіть молоко в онуків надливати, щоб спекти запіканку для себе або для свого старого. Я тоді перебралась до Марії купівлю та куховарство доручила їй і не прогадала, бо ні Марія, ні Лені не були ніколи дріб'язкові — зате старі Гойзери почали шпигувати, винюхувати, коли у нас що вариться чи на столі стоїть, і мали ми нову розвагу — завидки. Я просто хтозна-як заздрила Лені, що вона має змогу піти з дому та притулитися зі своїм коханцем у Маргрет. А тим часом старий Гойзер, перейшовши на залізницю, почав налагоджувати зв'язки, як він казав. Він нараховував платню паровозним машиністам, а ті ж у сорок третьому ще їздили трохи не в усі кінці Європи і возили всякі дефіцитні товари туди і звідти. З України за мішок солі привозили цілу свинячу тушу, з виголоднілої вкрай Голландії чи Бельгії за лантух білого борошна — сигари, а з Франції, звичайно, всілякі вина, шампанське, коньяк. Одно слово, Гойзер попав на тепле місце, а як згодом йому доручили ще й координацію руху товарних поїздів, то він зробився гуртовим комерсантом: вивчив докладно, де в Європі чого бракує, і відповідно спрямовував перевезення товарів: голландські сигари ішли за масло до Нормандії — звісно, це ще перед „другим фронтом“,— а за те масло в Антверпені, чи де там, вимінювали сигар удвічі більше ніж віддали за нього в Нормандії, і так далі. Ну, а що він-таки й розподіляв рейси, то всі машиністи й кочегари були у нього в руках, і він, звичайно, в найвигідніші рейси посилав тих, хто найкраще з ним ладнав. Та й на внутрішньому ринку, в Німеччині, різні товари в різних місцях коштували не однаково. В великих містах усе добре йшло — харчі й усяка бакалія,— а в селах, звичайно, кава була дефіцитніша, ніж масло чи там що, і, міняючи одне на друге, можна було, як він казав, подвоїти капітал. І само собою вийшло так, що Лені він визискував найбільше: для годиться він і остерігав її, але як просила грошей, то позичав. Урешті вона й продукти стала в нього купувати, і знов же він на тому вигадував — щоразу трошки обдурював її, бо хіба ж вона помітить? Вона тільки підписувала розписки. Не хто як Гойзер, кінець кінцем, довідався, куди попав старий Груйтен — спершу до Франції, на будівництво Атлантичного валу, як робітник коло бетономішалки в штрафній команді, а згодом він був у Берліні, розбирав руйновища після