Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– А вона смілива, правда? – сказав Ієн. – Їй ще навіть нема двох місяців, її щойно забрали від мами й привезли в дивне місце до людей, яких ніколи не бачила, а вона вже розвідує територію.
Усе, чого Ієн хотів від цього маленького клубочка мокрої шерсті, – це стати членом сім’ї, подругою й компаньйонкою його батька до кінця своїх днів. Супроводжувати його під час візитів до хворих, лежати у нього в ногах вечорами, й захищати від самотності, старості й гіркоти. Більше нічого.
– Такі переваги маленького мозку, – сказав батько. – Вона живе моментом, а цей момент – приємний.
– Звучить більше як філософія, ніж як наслідок маленького мозку.
Батько на мить замислився.
– Може, й так.
Вона зустріла коника й не знала, що з цим робити. Атакувала – він відскочив; вона кинулася за ним, знову атакувала – він вистрибнув з-поміж її лап, вона перечепилася через них же й упала неакуратною каштановою купкою.
– Вона завжди падає на лівий бік, – сказав Ієн. – Ти це помітив? Може, в неї з лівого боку коротші ноги чи щось таке?
– Навряд чи, – відповів батько.
Вона знову підвелася й стрибала колами біля коника, який швидко повернувся її дражнити. Підскочила в повітрі, а тоді чимось захрумтіла.
– Що це було? – здивувався Ієн.
– Ага. Вона прудка.
– Жартуєш? Їй пощастило.
– Дурниці, – мовив батько. – Вона народжена для полювання – стане чудовою мисливською собакою. До речі, а де кролик?
– За будинком, у коробці.
– І вона достатньо міцна?
– Ага, – відповів Ієн. – Думаю, що так. Я ще раз на неї гляну, перш ніж ми зайдемо всередину.
Йому хотілося вічно сидіти там, на сходинці. Цілий день смажило, як у пеклі, але тепер спека спадала й повітря було таке важке, що сидиш, наче у ванні. Він подумки запитав себе, скільки ще разів сидітиме отак із батьком. Небагато.
Цуценя підстрибом підбігло до них. Батько простягнув руку, й воно лизнуло його великий палець, а тоді почало енергійно його жувати.
– Ой! – сказав він. – Ні-ні-ні, в тебе гострі зуби. – Він лагідно розтиснув її щелепи, витягнув великого пальця з її рота і поклав у свого. Вільною рукою пригладив її вушка, й вона захоплено його лизнула, а тоді пострибала геть.
З’явився старий містер Джонсон, шаркаючи ногами з-за рогу, сунучи в їхній бік.
– Сьогодні субота, – мовив Ієн, однак беззлобно. Його більше не зачіпало, як раніше, те, що люди експлуатували його батька. У процесі виправлення Джейкового бачення стосунків його батька з людьми в Струані він виправив і своє теж. Правда полягала в тому, що його батько хотів, щоб його експлуатували. Він потребував їх не менше, ніж вони потребували його, і це не припинялося в п’ятницю о п’ятій вечора.
– Він старий. Забуває.
– Як і всі інші мешканці міста, – сказав Ієн. – Ціле місто повне старих людей з поганою пам’яттю.
Старий дійшов до воріт і наполовину їх відчинив, але побачив цуценя й зупинився поспостерігати за ним.
– Собака, – сказав він за кілька хвилин.
– Вгадали з першого разу, містере Джонсон, – відповів Ієн.
– Сучка чи кобель?
– Сучка.
– Як назвете?
– Моллі.
Старий замислився.
– Хіба попередню звали не так само?
– Це традиція, Берте, – відповів лікар Крістоферсон. – Нам так подобається ця кличка, що ми вирішили знову нею скористатися.
– А-а, – мовив старий. Вони втрьох дивилися, як собача поводилося, як і годиться собачаті.
– Погано тримається на лапах, правда? – сказав старий.
– Вона ще маленька, – відповів лікар Крістоферсон. – Ви в такому віці теж погано трималися на ногах.
– Та я й тепер не дуже добре на них тримаюся, – мовив старий. – Проти цього чортового факту ніяк не заперечиш.
– Але й не дуже погано.
– Бачите знак на воротах, містере Джонсон? – запитав Ієн.
– Який знак?
– Той, що на воротах.
Старий опустив погляд додолу, скуто нахилився і глянув на знак.
– Що там написано?
– Там написано: «Будь ласка, зачиняйте ворота». Ми сподівалися, всі його побачать.
– Знаків ніхто не читає, – відповів старий. – Та й, хай там як, вона знайде, як утекти.
– Ми ретельно перевірили весь паркан, – мовив Ієн. – Ніде не знайшли такої дірки, щоб вона пролізла.
– Ставлю четвертак.
– Добре, – відказав Ієн. – Домовилися.
– Хай там як, – сказав старий, – тепер я не можу згадати, чого прийшов.
– Міхур? – припустив лікар Крістоферсон.
Старий подумав про це, а тоді похитав головою.
– Ні.
– Закреп? – запитав Ієн.
– Ні.
– Пальці ніг? – сказав Ієнів батько.
– Ні.
– Може, ви просто вийшли погуляти, – мовив Ієн. – Хороша погода.
– Ні, я чомусь прийшов.
– Серце знову стукає? – сказав лікар Крістоферсон.
– Ні.
– Пам’ять? – запитав Ієн. Його батько нахмурився на нього, але старого це розсмішило.
– Ха! – сказав він. – Ні, пам’ять бездоганна. – Він ще трохи подумав. – Може, я прийшов просто на огляд.
– Я вже вас оглядав, – відповів лікар Крістоферсон. – Ви в кращій формі, ніж я.
– А де Моллі? – сказав Ієн, раптом усвідомлюючи, що поруч її немає.
– Вона пішла за будинок, – відповів старий. – Напевно, викопала хід під парканом, уже забігла за багато миль звідси. З тебе четвертак.
Але доки вони розмовляли, Моллі прискоком прибігла з-за рогу будинку. Вона знайшла стару шкарпетку й люто її тріпала. Вони дивилися, як вона безжалісно метляє шкарпетку туди-сюди. Шкарпетка вилетіла з її щелеп і злетіла в повітря, а коли впала на землю, Моллі припала до землі й чекала, задихана й захоплена, сподіваючись, що вона заворушиться й знову можна буде її вбити.
– Цікаво, де вона знайшла шкарпетку, – сказав Ієн. Він не впізнав у ній жодну з батькових.
Наче почувши їх, Моллі знову на неї стрибнула, взяла в зуби, й гордо принесла й поклала в нього біля ніг. Лише тоді вони усвідомили, що то не шкарпетка.
– Збіса швидко, – згнітивши серце, сказав містер Джонсон. – Зловити кролика в її віці, хай навіть маленького. Збіса швидко.
*
– Ви двоє маєте ворушитися, – мовив містер Гарді. Був ранок понеділка, й він сказав Ієнові та Пітові прийти до школи, попри те, що в них уже почалися канікули. – Мусите заповнити заявки на вступ до університету зараз. На той час, коли надійдуть результати іспитів, уже може бути запізно. Я хочу, щоб ви прийшли сюди завтра зранку, ти, Крістоферсоне, о дев’ятій, ти, Корб’є, о дев’ятій тридцять, з готовими рішеннями й ручками в руках.
Вони поїхали на велосипедах у резервацію, пішли просто до пристані, сіли в «Королеву Мері», обпливли Безнадійний острівець й кинули якоря. Падав дощ, тихий, лагідний, всіюючи поверхню озера мільярдами крихітних
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По той бік мосту, Мері Лоусон», після закриття браузера.