Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

- Розумію, ви очікували побачити поруч зі мною зовсім іншу жінку, – я здригнулася, подумавши, що моє рішення було не зовсім правильний, - але доля розпорядилася по-своєму. Вона звела мене з цією чарівною й невимовно прекрасною панною, в чиїх ніжних руках з першого нашого погляду опинилося моє підкорене серце.

Рейван із ласкою поглянув у мої очі, по черзі підніс до своїх уст обидві мої руки й поцілував їх, а тоді, не розриваючи погляду, раптом опустився на одне коліно, чим шокував абсолютно всіх, а мене особливо, й промовив хрипко:

- Моя кохана Анно, я ніколи й нікого не кохав так щиро та палко, як тепер кохаю тебе. Ти стала вихором, що зненацька влетів у моє безрадісне сіре існування, прикрасивши його фарбами й перетворивши на справжнє солодке життя. Тож тепер я волію розділити це життя з тобою.

Я замружила очі, намагаючись стримати сльози.

То он яке воно – це божевільне відчуття привселюдного палкого зізнання! Присяга у вічному незламному коханні, момент творення чогось істинно нового; чогось, що має сакральну назву «сім’я».
Це… приємно. На душі так тепло-тепло! Й голова паморочиться від п'янкого всеосяжного щастя.

- Чи зробиш мені таку честь: станеш моєю дружиною?

Натовп вражено охнув, а я уважно прослідкувала за тим, як Рейван дістає з кишені темно-синю оксамитову коробочку й відкриває її, демонструючи сотням пар очей вишукану дорогу каблучку.

Охання повторилось, але після нього настала суцільна тиша. Наче в цій великій залі не залишилося нікого, крім нас двох. Не існувало нічого, крім нас двох. Не говорив ніхто й ніщо, крім наших двох до нестями закоханих сердець.

- Так, – мій шепіт здався криком, що став детонатором загального вереску.

Зала знову вибухнула оваціями, а я, відчувши на своєму правому безіменному пальці холод дорогоцінного металу, опинилася в міцних обіймах тепер уже нареченого.

Розгублена, як ніколи.

Щаслива, як ніколи.

Кохана, як ніколи…

Як ніколи.

***
Такої кількості привітань я ще ніколи в житті не чула. Напевне, кожен гість із запрошеної сотні сьогодні висловив свої найщиріші (або ж не зовсім) побажання, при цьому не забувши зауважити, яка я красуня. Компліменти, як і подарунки, лилися рікою. Я без кінця-краю червоніла, дивувалася, дякувала, хвилювалася й робила багато всього іншого, по дев’яностому колу під руку з коханим обходячи залу.

- Потерпи, ще зовсім трохи. Після першого танцю зможеш відпочити, – прошепотів мені Рейван на вушко, щойно ми покинули компанію двох впливових заможних лордів похилого віку. Чоловіки виявилися звичайними людьми, але від того не менш цікавими та приємними особами, котрі до того ж очолюють міжнародний благодійний фонд, який у минулому вивів Восьму префектуру з продовольчої кризи, до якої призвело байдуже правління Рейванового батька.

- Втечемо у сад і нарешті зостанемося наодинці? – поцікавилася з надією.

- На жаль, у мене є ще деякі справи, тому доведеться ненадовго відлучитися. Пробач, тобі як винуватиці свята доведеться залишитися тут, але обіцяю, це не надовго.

- Ти ж повернешся? – уточнила схвильовано. Залишатися наодинці в розпал святкової церемонії аж ніяк не хотілося.

- Звичайно. Я не покину свою наречену тут саму. Тільки владнаю питання з Карлосом – і повернуся.

Я кивнула, хоч насправді сильно засмутилася. Здавалося, без коханого не зможу триматися так гідно, як роблю це зараз. Та й відверто не знала, чим зайнятися і як поводитися. Лише сподівалася, що відшукаю пані Сівіллу і напрошуся їй у компанію, щоб не виглядати покинутою.

- Чорт! А що ці двоє тут забули? – раптом напружився перевертень.

Я простежила за його поглядом і уздріла дивну пару – молодих чоловіка та жінку, які прямували до нас із апатичними виразами обличчя. Обоє були вдягнені в дивну темну форму – чорні штани та кофту з цупкої матерії, – оздоблену металевими вставками. Навколо високих шкіряних черевиків із нерівною підошвою розвивалися поли довгих матових плащів того ж відтінку, прикріплених до кофт за допомогою спеціальних круглих кріплень. Важкі кроки припізнілих незнайомців відстукували унісонний глухий ритм, який чувся навіть крізь музику й шум натовпу. А гострі погляди безпросвітно-чорних очей вп'ялися мені в шкіру, викликавши табуни мурах по всьому тілу.

Ці двоє здавалися… іншими. Не такими, як решта запрошених.

- Хто це? – запитала стривожено, наче заворожена слідкуючи за наближенням невідомих.

- Передвісники страшних проблем – сказав би я, але це Емісари Смерті, – беземоційне і направду лячне.

- Мені це мало що говорить, – зауважила резонно.

- Вони особисті гінці тієї, що забирає душі до світу мертвих. Можна сказати, женці з особливим статусом, які виконують окремі важливі доручення. Ні живі ні мертві. Але завжди небажані й незвані гості. Їх поява ніколи не віщує нічого доброго.

Рейван замовк, хоча питання моє не вичерпав. Здивована й розгублена щойно почутим, я вирішила відкласти на потім свою цікавість і просто поспостерігати за тим, що відбуватиметься далі.

- Що ви тут робите? – першим заговорив коханий, міцніше стиснувши мою руку.

- Працюємо, – голос чужинця, здавалося, прозвучав просто в моїй голові.

Чоловік ворушив губами, але звуки виходили не з його рота. Вони зароджувалися всередині мене й лунали з такою дивною вібрувальною інтонацією, що хотілося почухати свої нутрощі, аби позбутися їх неприємного тремтіння.

Я окинула коротким поглядом залу. Гості продовжували гомоніти й веселитися, начебто навіть не помічаючи присутності емісарів й не чуючи тих потойбічних звуків, що вони видавали.

Як таке можливо?

Магія?

Ніщо інше, крім неї.

- Вам тут не раді, тож закінчуйте якнайшвидше і забирайтеся звідси, – наказав спокійно Рейван.

Уважний погляд дівчини-компаньйонки, чиє світле довге волосся, зібране у високий хвіст, спадало їй аж до стегон, перейшов на мене. Цього разу вже її голос у моїй голові змусив мене здригнутися: