Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

– Я знаю, і що? Ти змусила його за все заплатити. І тепер, коли ти маєш іще більше впливу, можеш зробити значно більше. Нíчого Соларам ховатися за спиною Кармен! Тобі треба вивести їх на чисту воду, щоб вони не сміли тут усім командувати!

Нарешті я второпала, чому вона з такою зневагою поставилася до статті редактора. Їй не було ніякого діла ні до свободи слова, ні до боротьби за розвиток та модернізацію країни. Її цікавили лише прикрі містечкові чвари. Вона хотіла втягнути мене тут і зараз у свою війну з конкретними особами, яких ми знали з дитинства.

– Ліло, «Корр’єре делла сера» – газета загальнонаціонального рівня. Вони мають писати про загальний стан справ, а не про те, що Кармен продалася Соларам.

Ліла скривилася, наче від болю.

– Кармен не продалася! – відповіла. – Вона твоя подруга, як і раніше. А позов на тебе подала з однієї-єдиної причини: її примусили.

– Не розумію, поясни.

Вона гірко посміхнулася, було ясно, що аж кипіла від люті:

– Нічого я тобі пояснювати не збираюся! Це ти в нас книжки пишеш, от сама і пояснюй! А я знаю одне: нас тут ніхто не захищає, ніяке видавництво з Мілана, ніякі журналісти зі своїми статтями в газетах. Ми – усього лише проблема місцевого значення, як можемо, так і виживаємо. Якщо ти хочеш нам допомогти – добре, а ні – самі впораємося!

98

Я знову пішла до Роберто й допитувалася, доки він не дав мені адресу родичів із Джуліано. Потім сіла в машину і, прихопивши з собою Імму, подалася на пошуки Кармен.

Спека стояла нестерпна. Я заледве розшукала потрібну адресу, адже жили ті родичі хтозна-де. Мені відчинила огрядна грубувата жінка, сказала, що Кармен повернулася до Неаполя. Мені не дуже в це вірилося, але робити було нічого. Я взяла за руку Імму, яка опиралася й скиглила, що втомилася, хоча ми пройшли не більше сотні метрів, і поплелася з нею назад. Та ледве ми завернули за ріг, де стояла наша машина, як наштовхнулися на Кармен з важкими сумками. Ми обидві на мить завмерли від несподіванки, і тут вона розплакалася. Я обняла її, Імма теж кинулася обіймати. Ми знайшли вільний столик у тіні сусіднього бару, всадовили Імму гратися з ляльками, і Кармен розповіла мені, що з нею сталося. Вона підтвердила Лілині слова: її примусили подати на мене до суду. І пояснила, як саме: Марчелло заявив, що знає, де ховається Пасквале.

– Таке може бути?

– Може.

– А ти сама знаєш, де він ховається?

Вона засумнівалася, врешті кивнула.

– Вони пригрозили, що вб’ють його, якщо захочуть.

Я намагалася її заспокоїти. Сказала, що якби брати Солари справді знали, де шукати того, кому приписують убивство їхньої матері, то не зволікали б так довго.

– То ти гадаєш, що вони не знають?

– Хтозна. Але зараз для блага свого брата ти можеш зробити тільки одне.

– Що?

Я сказала їй: якщо вона справді хоче врятувати Пасквале, то має здати його карабінерам.

Її реакція виявилася недоброю. Вона відразу спохмурніла й замовкла. Я взялася її переконувати, що то єдиний спосіб захистити брата від Солар. Але даремно. Врешті я усвідомила, що моє рішення здавалося їй найгіршою зрадою, ще гіршою, аніж зрадити мене.

– Так вони завжди триматимуть тебе в руках, – пояснювала я, – сьогодні наказали подати на мене до суду, а завтра накажуть щось інше.

– Я його сестра! – вигукнула вона.

– Твоя сестринська любов тут ні до чого, – заперечила я, – у цьому випадку вона аж ніяк не допоможе врятувати брата, лише нашкодить мені і тобі самій.

Але в мене не вийшло її переконати. Навпаки, що більше ми розмовляли, то непевнішою у своїх переконаннях я ставала. Згодом вона знову розплакалася: то вибачалася за завдану мені шкоду, то побивалася за братом. Мені пригадалося, якою вона була в юності. Тоді я й уявити не могла, що вона здатна на таку непохитну відданість. Я попрощалася з нею і пішла. По-перше, тому, що не знала, як її втішити; по-друге, тому, що Імма спітніла, і я боялася, що вона може знову захворіти; по-третє, я геть заплуталася й не розуміла, чого від неї хочу. Щоб вона відмовилася від самовідданої любові до Пасквале? Бо я вважала, що так правильно? Хотіла, щоб вона віддала перевагу закону, а не інтересам брата? Навіщо? Щоб вирвати її з-під влади Солар і змусити забрати позов? Невже це важило для мене більше, аніж її внутрішній спокій? На прощання я сказала:

– Роби, як вважаєш за краще. Однак не забувай: я на тебе не ображаюся.

Очі Кармен несподівано запалали гнівом:

– А чому це ти маєш на мене ображатися?! Що ти втрачаєш?! Про тебе пишуть в усіх газетах, твої книжки продаються ще краще. Ні, Лену, краще тобі було такого не казати! Та ще й порадила мені здати Пасквале карабінерам!

Я поїхала від неї зовсім збентежена і вже в дорозі засумнівалася, чи правильно вчинила, коли вирішила з нею зустрітися. Уявляла, що тепер вона побіжить до братів Солар, аби розповісти про мій приїзд, і вони вигадають ще якусь гидоту проти мене після тієї статті у «Корр’єре делла сера».

99

Я чекала на нові неприємності в наступні дні, але нічого такого не сталося. Славнозвісна стаття редактора наробила галасу, місцеві газети її перекопіювали та поширили, я отримала безліч дзвінків та листів із підтримкою. Минуло кілька тижнів, я зжилася з думкою, що на мене подали до суду, дізналася, що таке сталося з багатьма моїми колегами, до того ж набагато відомішими за мене. Повсякденні клопоти взяли гору над цими переживаннями. Деякий час я уникала Ліли, особливо слідкувала за тим, щоб вона не втягнула мене ще в якусь біду.

Мій новий роман і надалі продавався дуже добре. У серпні я вирішила поїхати у відпустку до Санта-Марія-ді-Кастеллабате. Спершу Ліла з Енцо теж хотіли приєднатися, але врешті робота виявилася для них важливішою, і вони без зайвих розмов відправили зі мною Тіну. Єдиним задоволенням від тієї відпустки з дітьми (покликати одну, гаркнути на іншу, вгамувати сварку, скупитися, приготувати всім поїсти) було для мене нишком спостерігати за іншими відпочивальниками, що лежали під парасольками з моєю книжкою в руках.

Восени моя популярність ще більше зросла. Роман здобув досить важливу літературну премію, що передбачала чималу грошову винагороду. Я повірила у себе, у власні здібності, переді мною відкривалися нові привабливі горизонти. Але того захоплення, тієї радості від успіху, яку я пережила у перші тижні, більше не було. Мені здавалося, ніби світло навколо тьмяніло з кожним днем, а в повітрі згущувалося відчуття загальної тривоги.