Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

class="p1">Приймаючи ванну і переодягаючись, Джилмен намагався пригадати, що бачив уві сні після подій у залитому фіолетовим світлом приміщенні, однак пам’ять не могла відтворити нічого конкретного. Сама сцена, мабуть, виникла під впливом роздумів про закриту частину горища над кімнатою, які останнім часом не давали йому спокою, однак подальші спогади були нечіткі й туманні. Здається, йому знову почало ввижатися тьмяне світло темної безодні, за яким з’являлися безодні ще глибші й темніші, де видіння були позбавлені будь-якої форми. Джилмена привели туди скупчення бульбашок і маленький багатогранник — його постійні переслідувачі, але і вони самі, як і Джилмен, перетворилися на щось подібне до клаптиків молочно-білого прозорого туману у безмежній порожнечі цілковитої темряви. Попереду щось рухалося — дивна пелена, час від часу набуваючи якоїсь форми, але неможливо було чітко сказати, що то таке, і, як подумалося Джилмену, це щось пересувалося не прямолінійно, а радше описувало якісь неймовірні криві та спіралі у вихорі етеру, непідвладному законам фізики і математики звичного для нас космосу. Згодом з’явилися ледь помітні великі стрибаючі тіні, якесь жахливе, напівчутне пульсування і тонке монотонне звучання невидимої флейти — на цьому спогади обривалися. Джилмен вирішив, що останню сцену його сон запозичив із Некрономікона, де йшлося про безжальну істоту на ймення Азатот, що керує часом і простором і сидить на дивовижному чорному троні у самісінькому центрі Хаосу.

Змиваючи кров із зап’ястя, Джилмен переконався, що рана була неглибока, але його спантеличили дві крихітні дірочки на шкірі, та ще й на простирадлі не знайшлося бодай краплі крові, що виглядало дивним з огляду на закривавлену руку і манжет. Отже, уночі він ходив по кімнаті, і пацюк його вкусив, коли Джилмен сів на стілець або десь зупинився у менш зручному положенні? Джилмен уважно оглянув усі закутки кімнати в пошуках плям або, принаймні, висхлих крапель крові, але нічого не знайшов. Було б посипати борошном у кімнаті й за дверима, подумав Джилмен, втім, і без того вистачало доказів сновидності. Він знав, що ходить вночі, і тепер треба здолати цю хворобу, а для початку — звернутися по допомогу до Френка Елвуда. Схоже, цього ранку дивне притягання з космосу дещо ослабло, проте з’явилось інше відчуття, ще незрозуміліше. Джилмен відчував неясне, проте невідступне бажання втекти якнайдалі, але не міг збагнути, куди саме. Коли Волтер узяв зі столу свою незвичайну шпичасту знахідку, йому здалося, що притягання до півночі посилилось, але навіть якщо й так, новий потяг був набагато сильнішим.

Ідучи до Елвуда, він прихопив статуетку і постарався не звертати уваги на бурмотіння Мазуревича, що долинало з першого поверху. Дякувати Богові, Елвуд був на місці, однак, здається, чимось заклопотаний. Ще залишалося трохи часу, перш ніж Елвуд піде снідати і потім — до коледжу, тож Джилмен поспіхом виклав усе, що стосувалось його нещодавніх снів і страхів. Елвуд співчутливо вислухав його і погодився — треба щось робити. Він був вражений виснаженим та змарнілим обличчям гостя і звернув увагу на незвичайну смаглявість Джилмена, яку протягом останнього тижня помічали геть усі. Втім, він не міг нічого сказати з цього приводу, бо не зауважував, щоб Джилмен блукав уві сні, і не мав жодного уявлення про дивну статуетку. Однак якось випадково Елвуд підслухав розмову Мазуревича з молодим франко-канадцем, що мешкає у кімнаті під Джилменом. Ті двоє ділилися побоюваннями щодо близької Вальпургієвої ночі — лишилося усього кілька днів, а ще обидва висловлювали жаль з приводу сумної долі бідолашного приреченого молодого джентльмена. Дероше, той самий хлопець, що живе під Джилменом, казав, що чує серед ночі кроки взутих і босих ніг, а ще якось бачив фіолетове світло в кімнаті Джилмена, коли серед ночі з острахом наблизився до його дверей і хотів глянути крізь замкову шпарину. Дероше зізнався Мазуревичу, що, побачивши те світло крізь щілину у потрісканих дверях, просто не насмілився підглядати. Ще сказав, що чув у кімнаті тихі голоси, але коли почав переповідати подробиці, його голосу вже майже не було чути.

Елвуд не здогадувався, що змусило цих легковірів пліткувати, однак припустив, що з одного боку, їхню уяву могло розбурхати те, що Джилмен до пізньої ночі не лягав спати і ходив уві сні, а з другого — близька передтравнева ніч, якої у народі традиційно побоювалися. Джилмен уночі розмовляє, це зрозуміло, і саме так Дероше дізнався про фіолетове світло, яке приходить до Джилмена уві сні: підслухав через шпарину. Цим простакуватим людям достатньо почути щось незвичайне, і вони будуть свято переконані, буцімто бачили це на власні очі. Що ж до плану дій, то Джилмену варто перебратися до кімнати Елвуда і не лишатися уночі самому. Елвуд, якщо тільки не проспить, будитиме Джилмена, щойно той почне розмовляти або вставати серед ночі з ліжка. Ще Джилмену треба якнайскоріше піти до лікаря, а тим часом статуетку зі спицями покажуть фахівцям у музеях і декому з викладачів — може, хтось із них знає, що воно таке, але доведеться сказати, що знайшли її у ящику для сміття. Ну, а Домбровському таки доведеться потруїти пацюків.

Підбадьорений співчутливим ставленням Елвуда, того дня Джилмен пішов на заняття. Він і далі відчував дивне тяжіння з боку невідомих небесних тіл, однак тепер доволі успішно йому опирався. Під час перерви він показав свою загадкову знахідку кільком професорам, які всі без винятку виявили велике зацікавлення, проте ніхто з них не зумів пролити світла на її природу або походження. Тої ночі Джилмен спав на кушетці, яку Елвуд попросив Домбровського поставити у своїй кімнаті на другому поверсі, і вперше за останні тижні не мав ніяких тривожних сновидінь. Однак його не відпускала лихоманка і так само дратували примовляння Мазуревича.

Протягом кількох наступних днів Джилмен був щасливий — майже всі прояви хвороби зникли. За словами Елвуда, він не розмовляв і не намагався вставати уві сні з ліжка; домовласник тим часом посипав отрутою всі закутки в домі. Викликали занепокоєння лише постійні балачки забобонних переселенців, у яких не на жарт розпалилася уява. Мазуревич постійно намагався всучити йому розп’яття і зрештою таки домігся свого, повідомивши, що воно освячене високоповажним отцем Іваніцьким. Дероше теж мав що сказати — він стверджував, що перші дві ночі після переїзду Джилмена до Елвуда в його тепер порожній кімнаті нагорі було чутно чиїсь тихі кроки. Полу Чойнському здавалось, що уночі він чув якісь звуки у коридорі та на сходах, а ще божився, що двері його кімнати намагалися тихенько відчинити. Своєю чергою, мадам Домбровська заприсяглася, що вперше після Дня усіх святих бачила Бурого Дженкіна. Було смішно всерйоз сприймати подібні небилиці, а тому Джилмен лишив дешеве металеве розп’яття висіти на ручці комода.

За три дні Елвуд із Джилменом обійшли всі музеї міста, намагаючись бодай щось дізнатися про дивний предмет зі спицями, однак без найменшого успіху. Втім, усі виявляли велику зацікавленість — незвичайний вигляд фігурки був неабияким викликом для допитливих учених. Одну з рук-променів статуетки відламали — для хімічного аналізу, результат якого і досі обговорюють наукові кола коледжу. Професор Еллері виявив присутність у незвичайному сплаві платини, заліза, телуру і ще принаймні трьох інших елементів