Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

Тут, може вперше в житті, відчулося, яка черства й нечутлива може стати людина, пройшовши етапи від Дебрецену, через ганебний стовп, до раптового збагачення, на виду жаденних на засоби рятування від голодової смерти тисяч. Це я — до того, що не знайшлось у мене тоді стільки мужности, щоб настояти — нехай Іллюша Симонія візьме не лише «покуштувати», а нехай візьме і другого, може й третього коржика. Сам Іллюша дуже делікатно відмовився…

І тисячі оправдань для самого себе: чому я не настояв? Та моя ж мати пекла, десь думала про мене, про моє життя, про моє тут поневіряння, і т.д. і т.д.

І ще: ті щасливі, що так само одержали перші пакунки з далеких домівок і не встерегли їх ночами, на ранок божеволіли, два чи три в самому нашому бараці в петельку полізли…

…А весна йде непереможною ходою. Ось уже сонце навіть нагріває за день бараки, запашна солома в матрацах гріє знизу, і вже не треба десятки разів вибігати вночі до ям, де по-старому ночами працюють нещасні серби.

Іх, сербів, не пустять на сільські роботи, бо не знає милосердя до цих «винуватців» війни, винуватців передчасної смерти наслідника австрійського трону, архи-князя Фердинанда, вся мадярська воєнщина — від найдрібнішого, миршавого цурека до таборового коменданта-генерала.

А про те, що з нашого табору будуть пускати на сільську роботу, ми вже маємо незаперечні відомості. По бараках починають складати список охочих, старші бараків — унтери — набирають, у зв’язку з цим, великого авторитету, перед ними тупцяють, плазують, молять, благають, бо виявляється, що охочі до сільської роботи, охочі вихопитися з цього пекла — всі, а посилатимуть небагато.

Коло старших бараків утворюється атмосфера протекціонізму, підкупу, підлабузництва.

Ні Русінов, ні я милостини у свого старшого барака не просимо: він — тому, що найменшого розуміння про сільську роботу не має і не впевнений, що він на цій роботі «згодиться», а я тому, що мені взагалі відрізано шляхи куди б то не було, як утікачеві, а ще тому, що ненавиджу старшого барака Богданова лютою ненавистю, як колишнього жорстокого пригінчого, як убивцю молодого хлопця за крадіжку ним пайки хліба, і як злодія, що сам украв у мене такі самі три пайки.

У своїй конторці на роботі я безнастанно звертаю всі розмови на сільські роботи, але, на моє здивування, ні Іллюша Симонія, ні палітурник Ваня Фйодоров із підприємства Ситіна в Москві сільськими роботами не цікавляться. Іллюша, крім фотографії, нічого в світі робити не знає, а Ваня Фйодоров до села ставиться взагалі презирливо.

Тоді, зваживши, що робота в нашій конторці без мене не розвалиться, я знову використовую безмежну добрість інженера Дітріхса, хоч як мені це прикро, бо вже двічі робив він для мене аж надто багато, і прошу його допомогти мені потрапити на село.

Він довго дивиться на мене своїми розумними очима; він, може, шанує в мені гарячкову сміливість; він, може, в цей час змірковує, що з села цей юнак таки дасть дьору, вернеться до себе на батьківщину, буде з того щасливий, і на один нікчемний, мікроскопічно малий атом стане в цьому божевільному світі менше страждань, — а інженерова Дітріхсова душа — проти страждань, — і він дає мені свою згоду. Це було на початку березня 1916 року. Впродовж місяця вже точаться розмови про сільську роботу, гудуть надіями бараки, метушаться, таємниче радяться, шушукаються старші бараків, складаючи і перескладаючи списки — це теж певна хлипавка, певний засіб утримати в лабетах послуху нечувано експлуатовану й гноблену масу, спосіб розмагнічувати волю маси нездійснимими надіями.

На початку квітня виявляється, що всі списки, складані старшими бараків — липа, що з усього гаймашкерського табору посилають на різні роботи поза табором, між іншим, і на село, всього кілька сот чоловіка. Мої надії на інженера Дітріхса здійснились. Списки тепер складають мадяри — коменданти бараків. Дітріхсове слово для такого коменданта, мабуть — закон, і призначених на роботи хутко виряджають.

В гурті тринадцятьох, куди несподівано для нього самого потрапляє й Дмитро Русінов, крім нас двох — решта все хлібороби-селяни, переважно з Таврії.

За добу нас привозять до села Дуначебу, у найпівденнішому закутку Угорщини, де вона, Угорщина, межує з колишньою Сербією, тепер дуже потріпаною і сплюндрованою країною, до того Дуначебу, де повз саме село «тихо, тихо Дунай воду несе…»

До Дуначебу від останньої залізничної станції Паланки — кілометрів 16–18 хорошого брукованого шляху. Цю відстань ми проїздимо на селянських підводах; баскі, як вихор, коні, добре ковані, і мальовані вози; і ми добираємось до Дуначебу за якісь півтори години.

Уже добре зеленіє озимина, парує свіжозораний угорський суглинковий чорнозем, на полях працює багато народу. Все жінки й дівчата, а коли й чоловічої статі, то — або в три погибелі зігнуті діди, або підлітки, хлопчаки. Худоба скрізь добре вигодувана, гладка.

В Дуначебі (це — звичайнісіньке собі село) — бруковані вулиці, по боках замощені каменем канали для збігу дощової води, а вздовж рядів звичайних селянських хат, дуже веселих на вигляд, бо зовсім сніжнобілих, тягнуться кам’яні й цегляні пішоходи; у Дуначебі посеред села, в чудовому садку з культурними квітниками, двоповерховий кам’яний будинок, як сніг білий — од низу до даху — це нотаріяльна управа.

Селом заправляє державний урядовець — нотар, і в його руках керівництво всіма ділянками громадського, адміністративного, юридичного порядку. Гер нотар — тут усе: і старшина, і становий, і суддя, і радник у всіх сімейних справах. Тільки релігією керує в селі патер; праворуч од нотаріяту — висока, готична кірха, а коло неї, в не менш чудовому садочку — покої самого патера.

У нотаріяльному управлінні нас зустрічає секретар управління, шваб[3] Йозеф Деннерт — низенький, років під сорок, чоловічок, у нього добродушне писарське обличчя з масою зморщок попід очима, він дбайливо виголений, він у вбогенькому, але чистому костюмі. Це він складав вимогу на тринадцятьох полонених, по бракує в селі чоловічої робочої сили, і це він має нас поділити між господарствами.

З нашого гуртка ніхто не знає по-німецькому зліпити жодної фрази. Дмитро Русінов уміє тільки «шкільних» слів, і переговори з Йозефом Деннертом веду я, глибоко певний, що коли він і десяту частину зрозуміє моєї «німецької» мови, то й то буде добре.

А я вже добре привчився шанувати мову інженера Дітріхса й використовував у