Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

Рита. Пиши, пиши... Те саме, що треба... Я стомлена...

Корній. А ні! Зовсім не те... І Лесик не такий...

Рита (раптом регочучи). Не такий? Ха-ха-ха!.. О, він тепер зовсім не такий, то правда. А я така, така... Ха-ха-ха!

Корній (тривожно). Рито!

Рита (хапливо). Ні-ні, нічого, я... у мене нерви трохи... Але ти не звертай уваги. Пиши, милий, пиши, ми мусимо скінчити... Мистецтво вище всього! Я вже вірю тепер... Може, я не так сиджу? Нижче, вище?

Корній. А, Боже... Щось не так... Ти не говори нічого... Помовчи. Дивись на Лесика... Дивись і мовчи...

Рита. Добре... (Дивиться на труп сина.)

Далеко знову чути тужну гру скрипки. Лицем Рити перебігає мука і в болючій скорбі застигає.

Корній (весь оживившись). Так... Тепер так... Тепер дуже добре... Чудесно... Сиди, Ритонько, сиди, хороша... Так-так.

Скрипка грає.

Рита раптом падає на труп головою і жагуче, болюче ридає.

Корній. Рито! Рито! А, Боже, ну, сиди ж, так же не можна, тільки почав і... Рито ж!

Рита помалу підводиться, чудно дивиться на нього, посміхається й позує.

Корній (з одчаєм). Ну, от! Знов пропало... Знов не те... Дивись на Лесика.

Рита. Я трохи стомилась... Дай я спочину... Я зараз... У мене голова болить. І в тебе болить?

Корній. А, Боже, так же не можна... Ну, сідай...

Рита (підходячи до нього). Трошки спочиньмо. Голова не болить? Ти не стомився?

Корній. Трохи болить... Ну, та нічого... Сідай, Рито...

Рита. Може, випити трохи аспірину або чогось/ щоб голова не боліла, бо я так не можу... Ось у мене єсть краплі, я зараз... (Виймає з-за корсажа пляшечку, підбігає до столу, хапливо, дрижачими руками, але з рішучимі, суворо-диким поглядом, наливає в склянку води і потім із пляшечки. Несе Корнієві.) Хочеш, Нію? Голова не буде боліти. Може, ти сам винен, що у мене не такий вираз, не так бачиш, стомився, голова болить. На, випий, голова свіжіша буде... Ну, швидше, потім я... І будемо далі працювати... Ну?

Корній. Та чи поможе? А голова справді болить... (Бере і п’є,)

Рита (вся заціпенівши, дивиться на нього). Всю, всю!

Корній. Фе, яке воно!

Рита. Нічого, тепер все пройде!.. (Біжить до столу, наливає води, дивиться на Корнія, що вдивляється в полотно, і не гіє. Біжить назад.) Ну, тепер далі!.. Я вже... Тепер пиши всю ніч... О, тепер ми цілком інакше все зробимо... Тепер ми вже не розстанемося, ні-ні... Я ж знаю, що ти це думав... Тепер ми знайдемо нову форму, ми будемо вільні, щасливі, ми сім’ю для мистецтва збудуємо. На цьому трупику, правда? Правда, мужу мій? Правда?

Корній. Рито, Рито! Не хвилюйся ж так, сиди тихо...

Рита. Як Лесик? Ха-ха-ха! Нічого, будемо всіт як Лесик... Ми всі троє — одно. Чуєш, правда, ми всі троє — одно?

Корній (не чуючи). Рито, в тебе знов нема того, Рито, так же не можна... Я покину, коли так... А, Боже!., фу, голова ще більше стала боліти.

Рита. Болить?.. Уже?..

Корній. Що «вже»? Ще болить, а не вже...

Рита. Чи той, ще... Може, ти зморився дуже?

Корній. Ні, нічого... Щось трохи ноги... Але нічого... Сядь лучче, Рито...

Рита (надзвичайно тихо). Я сяду... Так?..

Застигає й дивиться на труп. Знову скрипка грає тужно і скорбно. Рита все більше схиляється на труп.

Корній (шепоче). Тепер єсть знов... От тут. Так-так... Це воно... Воно, воно...

Рита (тихо, чудно). Воно? (Посміхається.)

К о р н і й. Так-так, нічого, нічого, посмішка ця нічого... Тепер добре... (Малює.) Ах, тільки голова болить... І ноги... не стоять... Якась слабість... Сиди, сиди... (Малює, скрипка грає.)

1 Рита (тихо підводиться, урочисто підходить до Корпія). Буде, Нію... Спочинемо... Годі, любий... Тепер треба спочинути.

Корній (слабо). Ще б трошки, Рито...

Рита. Ні, годі... Тепер уже годі... Нам треба вже спочинути. Правда?

Корній. Щось голова і ноги... Ну, спочинемо трохи. Рита. Спочинем, спочинем... Там, на канапі, правда? Візьмемо туди Лесика і всі спочинемо... Ходім! (Веде його, бере труп і йде за ним.)

Корній. Навіщо Лесика? Може б, нехай там? Рита. Ні-ні, він з нами. Ми всі троє — одно. Правда? Тепер ми всі троє — одно... Правда?

Корній (сідаючи на канапі, стомлено). О, як я стомився, слабість така по всьому тілі... Але гарно... Нам, Рито, треба спочити. То правда... Завтра ми будемо цілий день. Я мушу скінчити... Ми, Рито, пережили багато... Ну, нічого... Зараз уже лучче. Правда?

Рита. Правда, любий, правда. (Кладе Лесика посередині між собою й Корнієм.)

Корній. Це Лесик? О, яка слабість. Я чую, що засну... (Заплющує очі й далі говорить з заплющеними очима.)

Рита. Засни, засни... Ми всі заснем. Я тільки вип’ю води і теж... Я зараз... (Біжить до столу, наливає в склянку з пляшечки і випиває. Біжить назад, сідає, обнімає Корпія, пригортає до себе й тихо говорить.) Тепер усі заснемо.. Правда? Як гарно грає скрипка. Вона нам грає... Нам, щоб ми заспокоїлись і заснули. Ми знайшли вже нове... Правда, Нію? Ти віриш мені тепер, віриш, що я вже інша?

Корній. Не знаю, Рито, не знаю... Я хотів би тільки вірити... Бо я, Рито, так не можу, як було... Я більше так не можу.

Рита. Я знаю, знаю... О, я знаю, що ти не можеш... І через це... Тепер буде інакше... Зовсім інакше... Карній. А за Лесика... ти простиш мені?

. Рита. Простю, простю, єдиний мій, за все простю... Ти любиш мене, скажи?

Корній. Люблю, Рито, люблю такою, як ти зараз...

Рита. Правда?.. І я люблю... І Лесик любить... І ми всі троє — одно... Як колись... О, тепер ми не розстанемося... І нікуди ми вже не підемо, ні до Сніжинок, ні до Муленів, ми всі разом будемо... Правда?

Корній (ледве чутно). Правда.

Рита. Ну, поцілуй же мене... востаннє.

Корній (слабо повертає до неї лице, цілує). Хороша моя.

Рита. Прощай, мужу мій, Білий Медведю.

Корній (слабо посміхаючись). Прощай. До завтра. Як страшно і солодко хочеться спати...

Рита. Спи, Спи... (Суворо і скорбно дивиться на нього.)

Скрипка все грає, тужно і жалісно. Рита раптом здригається, тихо встає і йде до полотна.

Корній (тихо). Рито! Куди ти?

Рита. Я зараз. Спи, спи... (Підходить до полотна, знімає його з мольберта, бере з столу ніж і