Читати книгу - "Один постріл , Ірина Кузьменко "

Даніель

Відпустка, що становила шістдесят календарних днів, закінчилася…

Ранок розпочався з вранішньої ніжності від Патриції, нової подруги по ліжку, запашної кави та придурка наркомана Біллі Ейорна.

Ох, як же цей малий вилупок-мажор мене дістав! Через нього мене лишили місячної премії та ще дали нічні чергування, а все тому, що чотири місяця назад я приволік у відділок обкуреного дебошира. Правда, по дорозі декілька разів дав йому в обличчя для профілактики, але коли прийшов його батько у відділок — суддя Клаус Ейорн, то шановний пан підняв галас і всьому відділку прийшлося не солодко, і в першу чергу я потрапив під гнів полковника Вільнюса. Щоб не накликати на відділок нових проблем від судді, мене відправили в незаплановану відпустку... ну що ж, часу я даремно не витрачав.

Нова подруга з клубу Патриція була досить чудовим розігрівом на цей час. Також моя відпустка ще включала ведення спостереження за одним клубом у місті, в якому приторговують наркотою, а згодом і можливість стати частиною їхнього нічного життя. Ризикнув та час від часу також оглядався, щоб не зустріти випадково тих типів, які знають, хто я! У цьому ж клубі я і познайомився з Патрицією, тому вона й стала моїм хорошим прикриттям.

— Хто ще знає, що я веду спостереження за клубом? — зустрівшись на нейтральній території, запитав у старшого лейтенанта Декера Клайва.

— На даний час крім нас знає також Ауріка Белль. Полковник дозвіл надав, але навіть і він не знає, хто саме з офіцерів працює в цьому напрямку.

— Чому така таємничість? Всі знають, що у «Віалоні» торгують наркотою, і всім було начхати.

— Даніелю, тому що є оперативна інформація, що саме через клуб на чорний ринок буде проведено постачання кокаїну з Колумбії. На даний час влада намагається приховати той факт, що в нас у країні чорний ринок процвітає. А тут ще й новина про кокаїн із Колумбії. Твоїм завданням є проводити спостереження, але доки в контакт не входити. Коли інформація підтвердиться, потім і пограєш в агента, — старший лейтенант перевів подих. — Також до нас у відділ переводять Грега Йохансена. Даніелю, я знаю, що в тебе з ним були конфлікти, але останнє слово за полковником.

Грег Йохансен ще той засранець та заноза в задниці. Особисто в мене було декілька конфліктів із цим колегою, а все через те, що він вважав, ніби моє місце на вулиці, звідки я і прийшов, а не в поліції.

— Я зрозумів. Мабуть, полковник вважає, що без Грега ми не зможемо працювати та розслідувати справи, — з іронією промовив.

По дорозі на роботу я знову натрапив на Біллі, який не ховаючись продавав наркоту місцевій шпані. Варто було мені під’їхати до компанії, як всі так звані друзі Біллі розбіглися в різні боки. Однак навіщо мені всі, якщо цей вилупок залишився на місці та ошкірився на всі тридцять два зуби. Ну, можливо, після сьогоднішнього дня в нього залишиться тридцять зубів...

— Я б на твоєму місці відпустив мене! — витираючи обличчя від крові рукою, злобно промовив Біллі.

— Закрий рота, Біллі! — зиркнув на нього та, діставши з його рюкзака дві пачечки білого порошку, продовжив говорити далі: — Тепер татусь тебе не врятує! Твоя дурість і самовпевненість призведе до того, що ти врешті-решт будеш сидіти або закінчиш життя після передозування на смітнику.

Я віддав того вилупка черговому, той лише хмикнув та привітав із виходом.

— Оформиш документи, я все підпишу!

Чоловік засміявся та, взявши Біллі за шкірку, повів його в кабінет.

— Даніелю, це що, був Біллі Ейорна? — почувши позаду себе голос Грега, посміхнувся. — Ти знову привів у відділок проблему...

Грег Йохансен, високий, із блакитними очима та темним волоссям. Єхидна посмішка та пронизливий погляд так і свердлив мене дорогою в кабінет. Грег бухтів та говорив, хоча він постійно мені це говорить, що я працюю не по закону, не по процедурі й бла-бла-бла. Ми зайшли в кабінет. І знову бла-бла-бла... Через кілька хвилин привітань із виходом на роботу та збурень Грега я помітив, що в нашому кабінеті шеф розмовляв з якоюсь дівчиною.

— Це хто в нас? — запитав у Грега та присів на край стола.

Дівчина оглянулася, і я поглядом зустрівся з каро-зеленими заплаканими очима.

— Мирослава Авраменко, сестра загиблої українки, громадянки Данії — Вероніки Авраменко.

Я опустив очі та взяв зі столу якісь папери. Почав переглядати їх і час від часу зиркав на дівчину. Вона не відразу відвела погляд від мене, продовжуючи дивитися засмученим поглядом.

— Даніелю! — звернувся офіцер Клайв та кивнув мені, щоб я підійшов. — Лейтенант Даніель Мортен супроводить вас… у морг для пізнання, — промовив дівчині.

— Міс Авраменко, — сказав, і вона підняла голову, — я розумію і співчуваю вашому горю, але цю процедуру ви повинні пройти.

— Гаразд, — прошепотіла та, піднявшись, пішла слідом за мною.

Наступні декілька годин стали непередбачуваними навіть для мене. Спочатку дівчина втекла. Потім я і колега Ауріка знайшли її посеред вулиці в оточенні людей. Дівчина зрештою погодилася поїхати на впізнання. Сльози, істерика, та ще й на додачу поранила руку. Ніколи не був нянькою для когось, але цю малу хотів заспокоїти та допомогти, адже бачив, який біль від втрати та суперечливі почуття поєднані з бажанням знову втекти вирували в ній. Скуйовджений хвіст, заплакані очі, тремтіння рук та поривчасте дихання, мені дійсно стало її шкода, і все, що зміг, я зробив.