Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

постать дона, який із похмурим виразом обличчя запитав мене, що це за Каїнів вилупок, який вважає щасливими тих, хто мусить довічно горіти в пекельному вогні. А інший, гладкий чолов'яга, який також підійшов до вікна і став поруч, запитав, чи відомо мені, де я перебуваю. На що я відповів: «Усе, що я знаю, добрі паничі, так це лиш те, що я перебуваю в місті Кембриджі та помираю з голоду!» Потім перший дон, вирішивши, хоч мені це було і невтямки, утнути жарт моїм коштом, сказав мені, що я перебуваю в Коледжі Христа, і що він і його товариші є впливовими богословами, і що вони й за менше блюзнірство відправляли людей на колесування. Мені тоді виповнилося лише шістнадцять, тож я немало стривожився, і хоч я прочитав на той час доволі книжок, щоб не дуже-то й довіряти їхнім словам, однак я не знав, якої шкоди вони можуть мені завдати, хоч і навряд чи це буде колесування. Тому я смиренно в них перепросив і почав запевняти, що це була всього лише безневинна пісня, змісту якої я не приділяв особливої уваги, отож якщо в ній і можна знайти щось схоже на блюзнірство, то годиться карати не співака, а її автора Доуленда, який, бувши давно мертвим, уже спокутував свій гріх у катівнях Сатани, тож покладемо цьому край, та й квит! Зачувши мої міркування, веселі дони, здавалося, були ладні зареготати, проте їхні обличчя набули ще більш суворого виразу, і вони наказали мені піднятися до них нагору в їхнє помешкання. Там вони продовжили присікуватися до мене та чинити свої напади, стверджуючи, що хоч моя початкова провина, яка полягала в зневазі та приниженні пекельних мук, і так була доволі серйозною, однак за останнє моє зауваження можна потрапити на багаття. «Як це так?» — запитав я їх. «А як же! — вигукнув худий дон. — Якщо притримуватися тої думки, що той, хто повторює гріх іншого, а хоч би й несвідомо, сам є безневинним, то це означає заперечувати саму доктрину Первісного Гріха. Бо ж ким іншим є Адам і Єва, як не Джоном Доулендом для нас усіх, чию гріховну пісню хоч-не-хоч мусить співати все людство, за що карою і є смерть?» «Поза тим, — додав гладкий, — заперечуючи таїну Первісного Гріха, ти зневажаєш таїнство Спокутної Жертви — бо чи ж є сенс шукати Спасіння тому, хто не согрішив?»

— Ні, ні, — почав схлипувати я. — Їй-бо, паничі, це ж було всього лише нікчемне зауваження. Тож просю, не приділяйте йому стільки уваги!

— «Нікчемне зауваження»! — вигукнув перший і схопив мене за руки. — Присяй-Богу, хлопче! Ти глузуєш з двох головних таїнств церкви, що стоять, мов два стовпи-близнюки, на яких покоїться вся велична споруда Християнства. Та це ж все одно, якби ти назвав Розп'яття грубим ярмарковим балаганом. І на додачу до всього ти називаєш це нечуване блюзнірство «нікчемним зауваженням». Таж це ще жахливіший гріх! І звідки ти тут узявся, зрештою?

— З Бедфорда, — відповів я, переляканий до смерті, — прибув з циганським табором.

Почувши це, вони з удаваним обуренням виголосили, що кожного року о цій порі цигани, які всі до одного є поганами, проїздять повз Кембридж з єдиною метою зашкодити богословам. Тільки торік, сказали вони, один з моїх одноплемінників нишком проник до броварні Святої Трійці й отруїв ціле барило пива, від чого три старших члени ради університету, чотири студенти та два стипендіати сконали ще до заходу сонця. Потім вони запитали мене, якими ж були мої наміри. І коли я відказав їм, що сподівався пристати до котрогось з них в ролі слуги, щоб набратися розуму, вони вирішили, що я прийшов отруїти їх усіх. Так кажучи, вони миттю стягли з мене весь одяг і, не зважаючи на мої запевнення в невинності, під виглядом пошуків склянятка з отрутою розгледіли й промацали кожен дюйм мого тіла, щипаючи та смикаючи мене в дуже неприємних місцях. Ні, маю визнати, що вони таки дали волю своїм хтивим рукам і діло б зрештою дійшло до гріха, якби їхню забаву не перервала поява іншого дона — літнього джентльмена, зовні схожого на святого, який, і це було зрозуміло одразу, був старший над ними. Він наказав їм відступитися від мене та вибештав їх за те, що вони напосіли на мене. Я впав перед ним навколішки, але він підняв мене і, огледівши з ніг до голови, запитав, з якого дива я стою тут роздягнений. Я відповів, що лишень співав пісню, щоб догодити цим джентльменам, але вони назвали це блюзнірством, а за сим так ретельно та прискіпливо оглянули мене в пошуках склянятка з трутизною, що у мене, напевно, буде закреп принаймні цілий тиждень.

Старий дон наказав мені одразу заспівати пісню, аби він мав змогу сам зробити висновок щодо її блюзнірства, тож я дістав свою гітару, на якій мене навчили грати цигани і, як міг (адже в мене текли сльози, і я зо страху весь тремтів), ще раз заспівав «Лийтеся, сльози». Під час виконання мій рятівник, здавалося, мов ангел, лагідно усміхався мені, а коли я скінчив, він, не сказавши ні слова про блюзнірство, поцілував мене в чоло, велів мені вдягтися, ще раз вишпетив моїх мучителів, які немало були присоромлені тим, що їх так зненацька захопили під час цієї злої витівки, та наказав мені йти з ним до його помешкання. Випитавши в мене докладно про моє походження та довідавшись про моє скрутне становище, він висловив подив і задоволення стосовно обсягу того, що я прочитав, й одразу ж зарахував мене до своєї челяді, щоб я прислуговував йому особисто, та дозволив мені вільно користуватися своєю розкішною книгозбірнею.

— Я мушу взнати, хто був цей святий чоловік, — перервав оповідь Ебенезер. — Мене просто розпирає від цікавості.

Берлінґейм усміхнувся, заніс догори пальця і похитав ним.

— Я розкажу тобі, Ебене, але ти жодним словом не повинен про це обмовитися, бо на те є причини, про які я тобі розповім згодом. Хай би які були його вади, зустріч з ним знаменувала поворот на краще в моєму житті, і я не бажаю, щоб хтось бруднив його ім'я.

— Про це не бійся, — запевнив його Ебенезер. — Це буде так, ніби ти сам прошепотів його собі.

— Ну що ж, гаразд. Скажу тобі лише, що він був платоніст до кінчиків нігтів, ненавидів Тома